Час летить.
Молодь не розуміє значення цих слів.
Коли тобі шість років, то час тягнеться неймовірно довго. Кожен день як ціле життя.
В десять років час все ще повзе черепахою. Ти не можеш дочекатися, коли подорослішаєш, закінчиш школу.

В шістнадцять ти в очікуванні майбутнього дорослого життя. Все ще підганяеш час в прагненні зустрічі з новим життям, новими емоціями та відчуттями. Але вперше в своєму житті озираєшся назад зі щемом в серці, прощаючись з юністю.
В вісімнадцять вже розумієш, що якийсь відтинок твого неповторного шляху залишився позаду.
Наступні кілька років, насичені новими подіями та новим життям, проходять значно швидше попередніх. Але ти все ще нервуєшся, коли тебе десь в черзі чи деінде називають хлопчиком (коли ж це закінчиться, невже я не доросла людина?)
Час все пришвидшує свій біг. Весілля, дружина, діти, робота. Озираєшся назад і не розумієш, коли ж встигли вирости твої діти.
Найнасиченіший, найважливіший відтинок життя, коли ти мав виховувати та вчити своїх дітей пролетів мов одна мить. Ти не встиг розповісти та показати своїм маленьким дітям найпростіших речей. Не встиг допомогти вивчити уроки. Не встиг сходити на риболовлю. Не встиг пройтися разом гірськими стежками. Не встиг зустріти схід сонця біля річки. Стає боляче від того, що ти не встиг зробити найголовнішого.
Починаєш розуміти, чому люди так люблять своїх онуків - саме тому, що мають надію спокутувати свою провину, дати онукам бодай частинку того, що не встигли дати своїм дітям.
В якийсь день розумієш з щемом в серці, що вже давно ніхто, навіть старенькі бабусі, не називають тебе хлопчиком.
Розумієш, що час летить і ти знову чогось не встиг. Не встиг поговорити зі старенькими батьками, як і багато років тому не встиг поговорити зі своєю бабусею (і до сих пір з сумом про це згадуєш).
Вільного часу з'являється більше, але його все одно ні на що не вистачає.
В голові величезна кількість думок, ідей, проектів, прагнень. І настає в житті хвилина, коли розумієш, що їх не вдасться реалізувати.
Просто через те, що не вистачить часу!
Того самого дорогоцінного часу, який зовсім не цінувався в дитинстві та юності, який промайнув мов сонячний промінь за вікном вагону потягу життя. Звичайно, ще далеко до кінцевої зупинки і попереду цікавий, насичений відтинок шляху, але тих променів часу, що промайнули у вікні ти вже ніколи не побачиш. Після цієї хвилини ти перестаєш називати себе молодим.
Навіть дивно. Ще минулого року вважав себе молодим, а тепер ніби проведено якийсь невидимий кордон, який відмежував тебе від дійсно молодих - від твоїх дітей. Мабуть це і є злам поколінь, та межа, що відділяє дітей від батьків.
А потяг все набирає швидкість. Доводиться обирати, на чому зосередитись.
В якусь мить замислюєшся над тим, що кінцева зупинка неминуча. І постає питання, яке безумовно приходить до кожного рано чи пізно - а що ж залишиться після мене?
Після того, як вперше задаси собі це питання повністю змінюється відчуття життя. Неймовірно хочеться усе встигнути зробити.
Змінюється відношення до своїх знань, свого досвіду. Якщо раніше намагався їх дорожче продати - досягти чогось на роботі, зробити кар'єру, заробити грошей, то тепер згоден їх дарувати, ділитися з будь-ким і радієш, що вони, твої знання та досвід, взагалі комусь потрібні.
А час летить все швидше. Пори року, весна-літо-осінь-зима, пролітають як в дитинстві ранок-день-вечір-ніч.

Доводиться змиритись.
Час летить.