Тема: Василь Діденко. «Серце, сповнене любов’ю…»

Мета: ознайомити учнів із чарівною і водночас овіяною смутком поезією Василя Діденка; навчити учнів аналізувати поетичні твори, спонукати до розкриття внутрішнього світу ліричного героя, до осмислення глибини поетичних образів; розкривати читацький досвід і естетичні смаки; виховувати високу моральність людських почуттів, любов до поетичного слова.
Обладнання: інтерактивна дошка, фотографії В.Діденка, збірка поезій «Серце, сповнене любов’ю», книга Кушніренка І.К.,
Жилінського В.І. «Василь Діденко. Поет, громадянин,редактор.», запис пісні «На долині туман»;етюди Чайковського,електронна презентація, епіграф:

Я не останній з могікан,
Я – син великого народу!
В.Діденко

Тип уроку: урок літератури рідного краю
Хід уроку
I. Настановчо-мотиваційний етап
Учень. Добрий день, Гуляйполе!
Я не знаю: правда це чи сниться –
Рідне все вернулося умить.
Б’є у вічі біла сніговиця,
Молода акація шумить.
А про давнє що мені казати,
Хоч воно і носить безліч див…
Матерями стали вже дівчата,
Що до школи з ними я ходив.
Мо' і я знайду тут яснооку
(Мов тополя, радість вироста),
Щоб сини родилися, нівроку,
І цвіли веселками літа.
От і все. Усе, знається, в мене.
Та в душі – розмови на роки…
Добрий день, Гуляйполе натхненне,
І чолом вам, любі земляки!
Вчитель: Щойно ви почули звернення до нас через роки нашого земляка Василя Діденка. Поет тихо, спокійно ввійшов в українську літературу. Довгий час був у забутті. Сьогодні, на щастя, поетичний доробок Василя Івановича повертається до нас. Тож давайте воздамо належку шану своєму земляку.
II. Операційно-пізнавальний етап
1-й літературознавець. Валиль Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року в м. Гуляйполе в сім'ї хліборобів. У 1947 рокі його батьки переїхали на Херсонщину в с. Гаврилівну Іванівського району. З липня 1950 по березень 1958 року малою батьківщиною майбутнього поета стала і Вінниччина (Погребищанський район).
Писати вірші Василь почав рано. 25 січня 1953 року в газеті «Вінницька правда» було надруковано перший його вірш «Я - п’ятнадцятирічний капітан». Тоді юнак працював у батька помічником комбайнера.
В 1954 році після закінчення середньої школи Василь Діденко вступив до Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка на філологічний факультет, який закінчив у 1959 році.
Після вступу до вузу ім’я молодого поета почало все частіше з’являтися у періодичній пресі, в університетській багатотиражці.
18 березня 1956 року видатний український письменник Михайло Стельмах писав у передньому слові до добірки віршів Василя Діденка, вміщених у газеті «Київська правда»:
«Василь Діденко – студент другого курсу філологічного факультету Київського університету. Йому тільки дев’ятнадцять років. Це – початок юності і початок творчості молодого поета. Що ж, насамперед, приваблює в його поезіях? Любов до людей нашої радянської землі, любов до рідної природи, передана схвильованим словом, своїм образом. З глибоким почуттям ліризму змальовує молодий поет простих трудівників колгоспного села, своєрідно, мальовничо зображує пейзажі. Ось, наприклад, в одному з його віршів бачимо такий безпосередній малюнок:
Весняний грім колишнє небо,
Дощем співає далина.
Ці рядки не забудеш, бо треба мати справді поетичне око, щоб так просто, дохідливо, художньо і економно створити пейзаж. І такі знахідки у Василя Діденка непоодинокі…»
У 1956 році у складі студентського загону Василь Діденко був на цілині (Казахстан), працював різноробочим та вантажником. Нагороджений значком «За освоєння цілинних земель».
Як поет формувався в університетській літературній студії імені В.Чумака.
Перші вірші молодого поета тепло привітали Максим Рильський, Андрій Малишко, Платон Воронько. А найніжніший лірик України Володимир Сосюра 11 квітня 1957 року в університетській багатотиражці «За радянські кадри» відзначив вірші, побажав «рости і квітнути любій юні України – Борису Олійнику, Тамарі Коломієць, Василю Діденку, Дмитру Головку, Миколі Сому…» Тут же були вміщені й вірші юних поетів, зокрема, й поезія Василя Діденка «Виший сорочку мені, кохана».
В 1957 року, коли Василь закінчував 3-й курс університету, вийшла у світ перша збірка його віршів «Зацвітай, калино» (видавництво «Радянський письменник»). У книжці переважала пейзажна лірика, вірші про чисте, ніжне і по хлоп’ячому наївне кохання. Газета «Молодь України» писала: «…Добра українська мова, задушевність, сосюринська плавність викладу засвідчили, що в українську літературу приходить інтенсивний самобутній поет».
Оригінально відгукнувся на збірку «Зацвітай, калино» свого університетського друга Василь Симоненко:
Калина зацвіла – стоїть казково біла,
І соловей пісні свої плете…
Про що тоді писатимеш, Василю,
Коли калина одцвіте?
Звичайно, це був жарт. Василь Симоненко добре знав про що в майбутньому писатиме його друг.
Василь Федина, з яким Василь Діденко навчався в університеті, пригадував: «Пам’ятаю, успішний дебют Василя Діденка – то була радість не тільки для автора збірки. Білочубого, сором’язливого хлопця щиро вітали друзі, товариші, знайомі. Таких у Василя в університеті дійсно було багато. (Не те, що в останній період його життя). У роки навчання всі називали його Васьком. Правда, так до нього зверталися й пізніше, коли після закінчення вузу він працював у журналі «Малятко» чи періодичній пресі Запоріжжя, а згодом переїхавши до Києва, перебував на творчій роботі».
Ім’я поета Василя Діденка було назване серед талановитого поповнення в доповіді Андрія Малишка в 1958 році на Всеукраїнській нараді поетів.
У 1961 році вийшла друком друга поетична книжка Василя Діденка «Під зорями ясними». В ній розширилося коло тем його поезій, урізноманітнилася форма віршів.
8 травня 1963 року поет Петро Ребро у газеті «Запорізька правда» повідомив: « У Запоріжжя прийшла радісна звістка: до членів Спілки письменників України прийнято запорізького поета Василя Діденка. Це – п’ятий член спілки на Запоріжжі. Щиро вітаємо свого товариша по перу і бажаємо йому дальших творчих успіхів.
Василь Діденко – представник наймолодшого племені українських поетів…
Перу Василя Діденка належать дві книжки поезій: «Зацвітай, калино» та «Під зорями ясними», а також чимало окремих віршів, опублікованих в обласній та республіканській пресі.
Поезія Василя Діденка міцно стоїть на ґрунті безсмертної української народної творчості. У народу вчиться молодий поет ніжності слова, задушевності, мелодійності. Людям праці прагне він віддати своє натхнення.
Хай же щастить йому в нелегкій почесній і відповідальній письменницькій праці!»
Учитель. Всенародну шану і любов Василю Діденку принесла пісня «На долині туман» (музика композитора Бориса Буєвського)
(Учні виконують пісню)
На долині туман,
На долині туман упав.
Мак червоний в росі.
Мак червоний в росі скупав.
По стежині дівча,
По стежині дівча ішло.
Тепле літо в очах,
Тепле літо в очах цвіло.
На долині туман упав.
Білі ніжки в росі,
Білі ніжки в росі скупав.
Попід гору дівча,
Попід гору дівча ішло,
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.
За дівчам тим і я,
За дівчам тим і я ступав,
Бо в долині туман,
Бо в долині туман розтав.
2-й літературознавець. Василя Діденка цінував як людину і поета університетський товариш Василь Симоненко, з яким вони листувалися. В часописі «Слово і час» за 1992 рік В.Скрипка наводить знайдені ним у вдови листи Симоненка до Діденка. В одному з них він писав: «Здоров, Васько! Виконуючи твоє побажання, шлю не газету, а вирізку. У вірші змінений заголовок та босі ноги перетворилися в прудкі. Кажуть, що в семирічці босоногій малечі не надається громадських прав, хоч, відверто кажучи, така правка – просто перестраховка. Я живий і здоровий. Син мій вже бігає. Оце і все. Бувай здоров!
Привіт Сомові, Сингаю та ін. Твій В.Симон.»
В 1965 році з друку виходить третя збірка поезій В.Діденка «Заповітна земля» і четверта для дітей – «Степовичка».
«…Василь надзвичайно добре знав героїчно-трагічну історію своєї України, бо постійно цікавився нею, відкривав для себе нові й нові сторінки, - пригадує Василь Федина. – Він часто просто вражав своїми знаннями. Найбільше поезій історико-патріотичної тематики вміщено в третій збірочці Діденка «Заповітна земля» (1965р.). та це й зрозуміло – майже всі її вірші написані тоді, коли Василь жив і працював на запорізькій землі.
Запорізьке сонце – то любов моя,
Омива тут волю вітру течія…
У «Запорізькій правді», як і в журналі «Малятко», Діденко працював недовго. Його обтяжувала, навіть пригнічувала, щоденна праця в редакції – він народився писати вірші. Про це він і сам якось зізнався в листі до Миколи лихо діда: «… вистачить із мене головної роботи – мистецтва складати гарні вірші».
Невдовзі Василь Діденко переїхав на постійне мешкання до Києва. Тепер ми бачилися вряди-годи. Спілкувалися, в основному, з допомогою листів. «Гонорар і листи присилай мені лише в Київ: я там одержав недавно квартиру – одну кімнату», - сповістив Василь 2 жовтня 1968року…»
Учитель: Розповідь літературознавців доповнять літературні експерти.
1-й літературний критик. Любителі поетичного слова віднаходять у Діденковій ліриці чимало привабливих відтінків, настроїв і ритмів: одним подобається ніжна, мелодійна (близька до народної пісні) веселка слова і думки; другі відбирають вірші, де поєднано мрійливі барви тембрами громадянського звучання; треті прихильні до ліричних мініатюр з метафоричним зблисками – образами рідної природи, прикметами народних звичаїв, нюансами характерів земляків. Але всі завважують одне – чисте, точне чуття материнської мови, яким від природи володіє поет і яке допомагає йому на шляху до поетичної майстерності.
Ось я к Василь Діденко пише про власні «муки слова»:
Немов чеканик той на міді,
Шукаю слово, і воно
У мене бється під рукою,
Мов птах з печальними очима.
І просить затишку для себе
Не в кондиційному повітрі –
А на гіллястій кроні дум.
(«Слово»).
Так, якраз пошуки незайманого слова для створення вагомої поетичної думки часто приводять лірика у ті дивосвіти (дивні, чарівні світи), які називаються любов’ю в розмаїтому значенні цього поняття: відданість Вітчизні, її світлими ідеалами, повага до людей праці, захопленість рідною природою, вірне юнацьке кохання.
… Дуже відгоміння думок славних синів народу, їхньої праці й боротьби в ім’я прийдешніх поколінь чуємо в Діденкових строфах про Миколу Кибальчича («Я – Прометей розкутий, вільний в нову добу»), про Олександра Довженка («Піднімай, мов прапор над віками, слів разючих силу вогняну!») , про «незабутніх Сосюру з Максимом («…Лежить перед ними земля, як веселка у хмарі»).
Молодий поет свідомий високого обов’язку продовжувати їхню нелегку справу.
Немає Вишні, Галана, Довженка –
А ти вставай, і камінь зла дроби.
І знай: життя – то не з вистави сценка.
А лан безмежний праці й боротьби.
(«Боротьба»)
Проймаючись тривогами ліричного героя поезій Василя Діденка, відчуваєш, що в новій книжці найдужче вражають думку й почуття вірші мужнього звучання, де годі милуватися грайливим перебігом настроїв, ставши на пружну основу мислі. В цьому якраз і вбачаєш той поступ, якого чекаєш од поета в нових творах. Звичайно, в багатьох ліричних мініатюрах «Дивосвітів любові» Василь Діденко залишається мрійливим життєлюбом, якому мила кожна світла цяточка природи, кожен усміх зустрічного і який не може приховати своєї наче аж дитинної вдачі:
Добридень, Ксенечко! Там,
У глибині твойого шуму.
Сурмить у сурми твій тамтам
Веселий вітер.
(«Зачарований вересень»).
2-й літературний критик. Певна річ, поет ще раніше досяг невимушеності (вірніше, зумів її передати) свого слова у віршах, доцільність яких визначається насамперед світлим настроєм, що легко передається читачеві. Але, міркуючи над збіркою «Дивосвіти любові» хочеться наголосити саме на поезіях вагомої думки, на тих, би мовити, знаках запитань. Які стоять на життєвому шляху ліричного героя. Ці поезії, здаються, й визначають нову Діденкову збірку, як «змужніння початок» (П.Тичина).
Од веселого, а часом елегійного милування природою, світом молодості, закоханості (таких мимовільних естампів-ескізів В.Діденко написав чимало) поет прагне до глибокого осмислення не лише гармонії в самій природі,а передусім до гармонійного поєднання у віршах людини і природи, до врочистого почуття роботи:
Було це все і прадідам відомо,
Як льоту шум для сокола й орла,
Та праця навіть в образі старому
Хіба тепер для щастя замала?
Благословенна будь, цілюща втомо,
Окроплена росою із чола.
(«На сінокосі»).
Поет хоче осягти і найбільше свято – почуття людської дружби («Життя без друзів – що то за життя?»),він полум’яно декларує необхідність бути причетним до бурхливого сьогодення, щоб «був я сином буряного віку, минав марнотне і дрібне» («Другові»), звеличує синівську вдячність батькам, які навчили полюбити «Світ молодий од зірок до травини» («Батько»), оспівує цілющу пам'ять про рідне («З колодязів гуляйпільських прозорих я воду пив солодку степову. І небо знав усе в тремтливих зорях, і синь лужків, шовковую траву»).
А головне, що думка поетова б’ється непересічними тривогами, відчувши, що «приходить зрілість…»:
А що ти зміг зробити на
землі? Чи сонце дав комусь
у груди, Чи слово ніс, як весну
журавлі, Таке, що дякували люди?
("Приходить зрілість...").
У кращих віршах Василя Діденка є те слово, чесне, хвилююче. Воно мужніє, бо час."
Рецензію на збірку "Дивосвіти любові" помістив у га¬зеті "Комсомолець Запоріжжя" 25 вересня 1969 року поет Анатолій Рекубрацький. Він, зокрема, зазначав: "Якось уже так повелося: коли заходить мова про поезію Васи¬ля Діденка, обов'язково відлунюється в тобі ранково-тремка, глибинно-народна мелодія пісні "На долині ту¬ман". Вона, наче світлячок, вабить читача, кличе позна¬йомитися з поетичним світом автора.
Василь Діденко - поет-лірик. Його поезія започаткову¬валася від народнопісенної основи, і перлин класичної фольклорної спадщини, якими часто користувався автор, що раз по раз засвічуються новими блискітками, творчо переосмислені поетом. Про все це переконливо говорять уже самі назви попередніх збірок "Зацвітай, калино", "Під зорями ясними", "Заповітна земля", "Степовичка" і нова збірка "Дивосвіти любові" (видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"), яка нещодавно з'явилася на полицях книжко¬вих магазинів. У ній автор, в основному, залишився вірним своїй творчій манері. Та це не значить, що й поезія його залишилася незмінною. Творче обличчя поета доповнилося новими тематичними та технічно-художніми штрихами.
Географія творчості поета широка: від віршів віє і прохолодою Десни і Бугу, вчувається сопілчана пісня полонин Закарпаття, та, в основному, поет залишається вірним своїй любові до Запорізького краю, запорізької землі. І може, саме тому, коли автор торкається поетич¬ними вустами рідної землі, мова його стає щиросердною, виразною і, я б сказав, "джерельно-прозорою".
Учитель. У Василя Діденка – найперша любов – це Гуляйпілля і його люди. Протягом усього творчого життя він оспівував рідний край, своїх хліборобів – земляків. Глибоким ліризмом, щемливою відвертістю віє від його поезій.
(учні на фоні музичних етюдів декламують поезії)
Учень.
АКАЦІЇ
За днями дні летітимуть,
І знову про маї
В Гуляйполі шумітимуть
Акації мої.
По вулиці проходячи,
Нестиму красен цвіт.
- З приїздом! - скажуть родичі.
- Привіт! - пошлю в одвіт.
Пливтиме в небі милому
Хмарин весела гра.
І дівчину у білому
Я стріну край двора.
За днями дні летітимуть,
І знову про маї
В Гуляйполі шумітимуть
Акації мої...
Учениця.
З колодязів гуляйпільських прозорих
Я воду пив солодку, степову.
І небо знав, усе в тремтячих зорях,
І синь - лужків шовковую траву.
Летіли в ірій гуси волохаті,
І клен мені розказував казки
Про темно-карі очі в білій хаті,
Про вишиті дівочі рушники.
І все м'яка гуляйпільська говірка
Вчувалася із любих уст мені.
І все цвіла волошка і сокирка
У полі тім, де стежка в тумані.
Де кіс пахучих я торкавсь рукою,
Багряні дині вносячи в курінь.
Де нам заквітла барвою дзвінкою
Земних доріг осіння далечінь.
Учень.
Сади Гуляйполя зі мною,
В залужжі синьо од тепла.
І вітер хвилею прудкою
Летить над Гайчура водою,
Що аж за обрій потекла.
Хати в червоній черепиці,
Високих трав пульсує сік.
Пройшли дівчата, як зірниці,
Рукава їхні, наче птиці,
Тріпочуть біло оддалік.
Учень.
НА ЯРМАРКУ
Сміються айстри білі й сині
У косах дівчини з Бочан,
Вона, чукикаючи дині,
До себе вабить ярмарчан.
Та зашарілась, як до неї
Поміж рядами я пройшов.
"Пильнуйте мами тут моєї",
-Пішла-скупитися немов.
Сюди й туди. Метка, як вітер.
Назад вертать ще не пора.
Вона з полив'яних макітер
Собі дзвенючу вибира.
Вона до рук червону ринду
В бабусі легко так бере.
Вона дівчат стріча деінде,
А в мене серце з жалю мре.
Та, певно, день хороший випав,
Коли між юрми ярмарчан
Він сонця пригорщу просипав,
Як мила дівчина з Бочан.
Учениця.
ЛИСТ МАТЕРІ
Я край вікна задуманий стою,
Про тебе, мамо, спомини сную.
Кладу на серце усмішку твою.
До тебе сам горнусь, неначе цвіт,
Хоча мені уже й за тридцять літ.
Душею в мрії лину до селян,
Що цілий вік орали чорний лан.
Щоб хліба скибку їм послав талан.
Щоб ніжний скрип ворітечок-воріт
Злітав, як пісня, у весняний світ.
Спасибі, мамо, що навчила ти
Мене в житті любові й доброти,
Що гарне все уміла повісти
Про білий сад, про яблуньок сім'ю,
Про гомін птиць у рідному краю.
Мені тепер далеко до Бочан,
До Сігоря, до наших вуличан,
Та ручки звів до мене син Іван
-І я несу кирпате і смішне,
Як батько мій носив колись мене.
Учитель.
Через все життя Василь Діденко проніс любов і повагу до старшого колеги по перу – Володимира Миколайовича Сосюри, присвятив йому не один вірш.
Інсценізація. (Учень в образі Василя Віденка)
- Ім'я поета Володимира Сосюри запало в моє серце ще з давніх читанок для почат¬кових класів.Десь між перших екзаменів за восьмий клас тепло-тепло забриніло мені не знайоме, але світле й бентежне:
Васильки у полі, васильки у полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій.
Це срібний поетів голос озвався до мене, приніс мені чари.
Знайомство з таким багатством емоцій, з такою неповторно-зворушливою рікою мініатюр і більших віршів відбулося стихійно, майже випадково. Вперше мені трапився до рук не окремий твір Володимира Миколайовича, а ціла збірка вибраних поезій. Було це в Погребищі на Вінниччині, в пору цвітіння акації. А ходив я тоді до третьої школи побіля заводу і сам уже потроху віршував. Отож і взяв у шкільній бібліотеці книжку, з якої досі пам'ятаю багато задушевних поезій, зокрема, "Коли потяг у даль загуркоче", "Скільки днів промайнуло над нами", "Уже зоря золоторога", "Може, ще й не друзі!", "Знов село" та інші.
Бажання побачити живого поета було моєю мрією протягом кількох літ. Про ці мої настрої я розповів у вірші, написаному 1955 року:

...Де собору прадавнього
Вулиць плинка суєта,
Я у гості піду до Сосюри,
Що, можливо, мене привіта.
У сорочці, що мати пошила
Й помережила в квіти ясні,
Стану так: "Молода ми ще сила...
Ваше слово потрібне мені.
Я у місто прийшов од волошок,
Од вітрів золотих у степу.
І тому по-синівськи Вас прошу:
Оцініть мою пісню скупу".
На прощання промовлю: "Спасибі.
Я без сумніву йтиму вперед..."
Сниться-сниться в зеленому хлібі
Український славетний поет.
Особиста зустріч відбулася весною 1955-го. В редакторській Держлітвидаву Юрій Петренко знайомить мене з ніжним і тривожним поетом, в якого вже посивіли скроні.
Володимир Миколайович уважно читає невеличкий зо¬шит моїх віршів і радісно усміхається на такі рядки:

То для мене зовсім не морока,
Що пливе у віршах синь і синь.
Я - Вкраїни квітка синьоока
І Сосюри незаконний син.
Підбадьорює, зичить успіху.Можливо, тому, що Володимир Миколайович був учасником обговорення моєї творчості на засіданні літстудії, згадав мене в передмові до спеціального випуску газети "За радянські кадри" (квітень, 1957), більшість моїх товаришів вважала мене "сосюринцем". Але, мабуть, більше за те, що я безмежно був закоханий у лірику Володимира Миколайовича.І постать Сосюри вважається мені в чарівнім ореолі. Жодної книжки лірики я не пустив у світ без вірша про нього".
Згадую сонячний день осені 1959 року, 11 жовтня,Золотоворітський сквер. Ми довго сиділи на лаві з Володимиром Миколайовичем. Читали вірші, розмовляли.
Дві фотокартки мене переносять і зараз у ту незабутню осінь, і з золотих павутин одлетілих виборскує пам'ять промені, що їх мені слав кароокий Боян, Шахтарії син - Володя Сосюра.
Багато обставин зближувало й ріднило мене з ним, та одна з-поміж них робила нашу дружбу дедалі міцнішою, була мов своєрідна вольтова дуга, що виникла не тільки з приводу випадку. Ще з юних літ далеке місто повітове - моє Гуляйполе - Сосюра любив, як рідну Третю Роту, як Званівку й Лисиче. Не раз ходив поет привітними вулицями столиці степу, омитої водами Гайчура. В останні свої одвідини Гуляйполя у вересні 1954 року Сосюра за¬лишив частку свого серця і вірш моїм землякам.

В своїх піснях зелене Гуляй-Поле,
Привіт палкий я з Києва приніс
Твоїм синам, що творять все навколо
У боротьбі за мир і комунізм.
Мов чорний сон - криваві дні навали,
Як над степи гримів гарматний шал..
Знов сад шумить, і вилитий з металу
Зійшов Ілліч з вогню на п'єдестал.
На нім ворожі кулі в дні негоди
Лишили слід, але його рука
Все так же путь показує народу
Туди, де даль майбутнього дзвінка,
Де комунізму сяють верховини,
Куди ми йдем за партією всі,
Де нас чекають ранки у росі
І дні встають, як пісня солов'їна,
Нехай цвіте Вітчизна зоречола
І мирний труд здійма риштовань ліс!
Тобі привіт, зелене Гуляй-поле,
Я в пісні щирій з Києва приніс".
3-й літературознавець. В наступні роки з-під пера поета-лірика виходять збірки - "Дзвонять конвалії" (1972), "Берізка" (1975), "Ме¬режки сонця" (1976), "Вродливий день" (1979), "Червоний вітер" (1982), "Дзвінка фонетика" (1984), "Дивокрай" (1987), ряд пісень.
Плодовитий поет творив багато і щедро розсилав поезії по багатьох редакціях не тільки республіканських, обласних газет, а й районних. Сьогодні можемо посвідчити, що поезії Василя Діденка друкувалися в "Молоді Ук¬раїни", "Вінницькій правді", "Черкаській правді", "Літературній газеті (Україна)", "Радянській культурі", "Запорізькій правді", "Комсомолець Запоріжжя", "Индустриальное Запорожье", "Вечірньому Києві", "Радянській Житомирщині", "Прапорі перемоги" (м. Луганськ), "Київській правді", "Другу читача", "Радянському Поділлі", "Кіровоградській правді", "Червоному гірнику", "Закарпатській правді", "Вільній Україні", "Дніпровських вогнях", Гуляйпільській районній газеті "Зоря комунізму" та в багатьох інших.Наприклад, 21 жовтня 1967 року Черкаська районна газета "Серп і молот" у літературному клубі "Дніпро" надала слово поету Василю Діденку. В коротенькій анотації говорилося: "Василь Діденко - наш гість. Йому - ЗО років. Творчий доробок - три збірки поезій. Попереду - багатообіцяючі плани, пошуки стилю...".
Поезіям передувало коротке слово автора: "У дні червоних свят щиро вітаю читачів Черкаської районної газети "Серп і молот" - славних краян Тараса Шевченка й Василя Симоненка. Зичу радісних бентег і щасливих доріг, і весен, що хлюпають хвилею світлих неспокоїв...". Тут в добірку ввійшли поезії "Задумався ранок про айстри в саду", "І яблуко в сльозі вітрів", "Етюд на захист краси", "Де шумлять явори", "Вулиця моєї милої", "Тут дід мій жив".

Учень.
Добридень, хато з кленом золотим,
Непозабута й мила! Як ся маєш?
Мене хвилює твій пахучий дим,
Як мене ти ніжно огортаєш.
Мене хвилює стежечка мала
І над сошею зорі електричні,
І все, що ти навік мені дала
У теплі ночі й дні веснянокличні.
Про що ти спиш під кленом золотим
У синій день, у вечори багрові?
Для мене ти здаєшся дивом тим,
Яке в житті дорівнює любові.
Тут дід мій жив. Русявому внучаті –
Мені малому наказав казок.
Сніжинки цвіту ловлячи лапаті,
В саду стояв, зіпершись на ціпок.
Або на призьбі кріпкі самокрутки
Робив з кукурудзяних качанів,
З обгортки білої. На темні путки
Поклали літа барву інших днів.
Нема вже діда. Сивими гробками
Проходить осінь, плачучи дощем,
І сипле сизуватими листками
На горобців, що мокнуть під дощем.
А я іду й сьогодні молодим,
1 вії в мене вогкі од любові.
Привіт, хатино з кленом золотим,
Уклін твоїй прадавності й обнові!
4-й літературний критик. Крім власних поезій Василь Діденко займався перекла¬дами. 18 грудня 1961 року "Літературна газета" вмістила "Римовану хроніку" Пабло Неруди, яку переклали Василь Діденко та Лев Олевський. До 1984 року В. Діденко мав контакти з журналом "Всесвіт", до кінця своїх днів із журналами "Київ", "Ранок", "Малятко", "Барвінок", видав¬ництвами "Радянський письменник", "Молодь", "Веселка".
12 березня 1999 року рідний брат Василя Віктор за¬явив, що поет знав шість мов (серед них - німецьку, англійську, французьку, білоруську).
Треба згадати й ще про одну грань таланту В.Діденка відкривати забуті імена славних земляків. Так, Василь одним з перших на сторінках "Літературної України" ( 21 грудня 1965 року) розповів у статті "Єлисей Карпенко з Гуляй-Поля" про нашого земляка: актора, драматурга і режисера Єлисея Андрійовича Карпенка.
26 квітня 1989 року В.Діденко надрукував у газеті "Запорізька правда" під рубрикою "У пошуках реліквій" маловідомі вірші Володимира Сосюри.
У передньому слові "Де нас чекають ранки золоті; дні стають, як пісня солов'їна" говориться : "Щира увага запорізьких шанувальників до творчості видатного українського поета Володимира Миколайовича Сосюри. З неослабленим інтересом до творчої спадщини класика ставляться, зокрема, поети-земляки. "Запорізька правда" торік надрукувала неопублікований фрагмент поеми В.Сосюри "Вітчизна" (з подання П.Ребра). Сьогодні вперше друкуємо кілька віршів В.Сосюри. Назвою маловідомої добірки його творів озаглавив свою публікацію Василь Діденко (м. Гуляйполе)".
Тоді газета "Запорізька правда" надрукувала "Пісня Марії", текст Володимир Сосюра написав у тридцяті роки, музику Василь Куриленко - у п'ятдесяті.
З яких зірок злетіла ти сюди
Така ясна, що спів про тебе лине!
Світи ж мені, світи мені завжди
Над зорі всі, зоря моя єдина

Учитель. Не зважаючи на відкрите співуче серце поета, хвороба, що прогресувала в останні роки життя Василя Діденка, самотність, побутова невлаштованість - сіра проза буття, а в цілому тогочасна тоталітарна система, що губила таланти, привели до трагічного кінця.
19 квітня 1990 року газета "Літературна Україна" повідомила: "На 54-у році раптово обірвалося життя відомого українського радянського поета Василя Івано¬вича Діденка".
В некролозі, зокрема, говорилося, що світла пам'ять про Василя Івановича Діденка - талановитого поета, людину ніжної, співучої душі назавжди залишиться в наших серцях.
Обставин трагічної смерті Василя Діденка, хоч пройшов час, й досі не з'ясовано.
Заповіт Василя Діденка "Поховайте мене в Гуляйполі" вдалося виконати 26 червня 1997 року. Цьому передувала велика підготовча робота ініціативної групи, до складу якої входили народний депутат України Анатолій Єрмак, члени Спілки письменників України Петро Засенко, Микола Сом, Олесь Лупій, Петро Ребро, Григорій Лютий, .заступник голови
райдержадміністрації Є.Г. Коровка, рідний брат поета Віктор Діденко та ін. Група через районну газету "Голос Гуляйпілля" неодноразово зверталася до громадськості з проханням надати благодійну допомогу на перепоховання праху поета, спорудження пам'ятника Василеві Діденку на його батьківщині та видання творчої спадщини.
26 червня після подорожі з прикиївського кладовища труну з прахом небіжчика було встановлено у дворі поетового брата Віктора, на вулиці Чапаєва, де часто бував Василь Іванович. Тут же до присутніх з портрета усміхав¬ся поет і ніби ось-ось хотів промовить:
Добрий день, Гуляй-Поле натхненне,
І чолом вам, любі земляки.
З вулиці Чапаєва траурна процесія направляється на кладовище, що на вулиці Дачній, - на місце вічного спочинку поета. Тут відбувся траурний мітинг, на якому виступили вчитель-пенсіонер Володимир Мажаєв, заступник голови райдержадміністрації Є.Г. Коровка, однокурсник по навчанню в Київському університеті київський поет Петро Засенко, члени Спілки письменників України Григорій Лютий, Олександр Михайлюта та інші. Появу на літературному небосхилі Василя Діденка виступаючі порівнювали із зіркою, що раптово зблиснула, осліпила людей і раптово згоріла, залишивши по собі неповторний слід - свою поезію.
Для увічнення пам'яті відомого українського поета сесія Гуляйпільської районної ради в 1997 році присвоїла ім'я Василя Діденка центральній районній бібліотеці.
З 10 вересня 1998 року ім'я Василя Діденка носить Ширмівська середня школа Погребищанського району Вінницької області.
У м. Києві на Подолі, коло парку, є провулок імені Василя Діденка, а на маршруті трамваю № 14 є зупинка поета Діденка.
Закінчити розповідь про поета хочеться відгуком Миколи Сома на чотирнадцяту збірку вибраних поезій "Серцем, сповненим любов'ю" Василя Діденка, видану в 1998 році в Гуляйпільській районній друкарні: " Своє степове Гуляйполе Василь Діденко називав Махноградом. Він говорив мені: "Оце, Колько, давай усе покинемо та махнем у "Махноград". У мене складалося враження, що для Васька Діденка нічого у світі не існує, окрім того славетного та незбагненного Гуляйполя. Щось і в характері неприкаяного, невпокореного поета шістдесятника нагадувало відчайдушного батька Махна. Діденків чуб, що був, як завжди, не причесаний і розкуйовджений вітрами - це головна деталь до образу відомого поета. Мій друг Васько серед пригладжених та обласканих поетів-лауреатів іноді здавався інопланетянином. Цього геніального ночоброда всі боялися - тільки не я. У моїй комунальній квартирі на вулиці Богомольця він був завжди, як вічний домовик. Щоправда із пропискою у моїх рідненьких Бро-варах. Зовсім інший образ Василя Діденка у ліричних, дуже світлих і прозорих віршах. Ліричне "я" тут лагідне і тихе, перевите квітами і травами, залюблене в кожний корінчик любистку, глоду чи шипшини. Я в цьому іще раз переконався, коли ознайомився із новим гуляйпільським виданням вибраних віршів поета під назвою "Серцем, сповненим любов'ю". Сей незібраний, розкиданий Васько умів дивувати навіть великого майстра Максима Рильського неперевершеним розумінням нашої розкутої і мелодійної мови. Пишучи свої ніжні ліричні вірші, поет наспівував собі якусь мелодію дитинства. Ось звідки ця проста і знаменита пісня "На долині туман".
Передмову до віршів Діденка написав з любов'ю до поета-земляка (а як же ще?!) незнайомий мені журналіст Володимир Скорик. Очевидно, що він же й придумав ту назву видання, яку я не сприймаю. А ще у тексті передмови є одне речення, від якого я криком кричу. Ось воно: "...в ранніх творах Василь Діденко свою громадську позицію майже не виявив". Невже це так? Кілька років тому я друкував у "Вечірці" вірш юного В.Діденка, якого в середині п'ятдесятих років тихцем переписував чи не кожний студент-філолог Шевченківського університету. Вірш про нашу мову, де остання строфа звучить, як віщий дзвін:
Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова, гарна зроду!
Я не останній з могікан
Я - син великого народу.
У цьому вірші вся чиста, безпосередня душа поета-лірика, який був закоханий у багатюще джерело ук¬раїнської мови. Як ніхто інший поет тонко її відчував, бережно вловлював її порухи. Неперевершеним знавцем мови він залишається і тепер серед тих, хто добре знав ніжного лірика з Гуляйполя.
Поетичний світ Василя Діденка набагато ширший і яскравіший, ніж його власне життя людини і громадянина, загнаного в глухий кут сірою буденністю і побутовою не влаштованістю, що призвели до передчасного трагічного кінця.
ІІІ. Підсумок уроку. Домашнє завдання.
Учитель. На цьому урок закінчено. Дякуємо всім за активність, небайдужість до поезії. І пропоную вдома написати твір – роздум «Моя зустріч із поезією Василя Діденка».

Класи: Середня школа

Предмети: Українська література