Від партнерів


Зареєструйтесь, щоб мати можливість переглядати усі сторінки та файли, публікувати власні матеріали


Роль символів у новелі М.Хвильового “Синій листопад”

2
Роль символів у новелі М.Хвильового
“Синій листопад”

“З моря джигітували солоні вітри.
Мчались степом і зникали в Закаспії…
Над станицею мовчали недосяжні голубі вірхів’я.
Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю…”
Так тривожно М.Хвильовий починає свій “Синій листопад” і це насторожує читача. Пейзажі у творі – символ тривоги, втрачених ілюзій, передчуття небезпеки. Тому автор вживає прийом паралелізму, порівнюючи осінню негоду зі згасанням життя, мрій героя. Пейзажі, живуть і дихають, як люди. Виникаючи перед зором читача, вони створюють саме той настрій і почуття, які переживає герой: “… проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний”, як і Вадим, головний герой новели, що помирає від тяжкої хвороби. Будучи блискучим психологом, М.Хвильовий через пейзажі розкриває стан людської душі з майстерністю лікаря – експериментатора. Описи природи змінюються в залежності від зміни настрою персонажів.
Тому на початку твору, коли серце Марії сповнене любові, надії, а Вадим ще намагається опиратися хворобі, “з моря джигітують солоні вітри”. Та, коли Вадим уже помирає, коли ”кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди”, тоді ”земля думала глибоку думу. Мовчали вітри”.
Пейзажі в новелі передають не тільки психологічний стан героя, його настрій, а й настрій усієї епохи, подекуди навіть передчуття майбутнього, у яке вірили Вадим і Марія, вірив сам М.Фітільов.
“Синій листопад” був написаний у 20-х роках. Тоді більшість романтиків ”революції” уже зрозуміли свою помилку, усвідомили, що присвятили життя спотворених ідей. Зрозумів це і Вадим, “герой Хвильового прозріває, та вже не може ”своїм життям до себе дорівнятись” : пафос, з яким він вирушив навстріч ”загірній комуні”, заземлений ”Чумаківською комуною”, припорошений листям ”Синього листопаду”, притлумлений ”Санаторійною зоною”. Ідеал вступив у такі суперечності з дійсністю, про які творці революції навіть не здогадувались, і породила ця суперечність роздвоєність, фарисейство, спекуляцію ідеєю”. Туга, страх, самотність оселилась у їхній душах. Тими ж почуттями переповнена природа: “зорі сполохано перебігають по небокраю”, ”з моря пролітає самотня хмара”, ”невідомий і глибокий, сірий і таємний йде вечір”. Спочатку це тільки передчуття, але згодом вони стають дійсністю. Проходить час і тривога перетворюється на жах, самотність на безвихідь, життя на смерть. І тоді:

”На світанку… вдарив мороз.
Затривожшись дерева, пішла листяна хуга.
Дерева порожніли – голо.
й листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси“
Стоси опалого листя, як стоси втрачених ілюзій, стоси розчарувань, розгублених мрій, стоси трупів, якими будуть заповнені Всі “чорні, степові“ дороги.
Чорні дороги, чорний голий чорнозем, і так же чорно чорно виглядає Вадим, бо він хворий, хворий на романтику. “Але романтика така“:він “закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність“.
Загалом, уся природа в новелі М.Хвильового символізує вічність.
Вічність “мільйонової“ маси, що упродовж довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя“. Ця вічність наповнена почуттям безнадії і в той же час великою вірою у краще майбутнє… Саме тому Марію перетворює “кохання таке зелене, як травневий цвіт“, “саме тому на заході було море… Море завжди нагадує мільйони років.“Природа в новелі – це той третій, що завжди поруч з героями. Вона відіграє безпосередню роль у розвитку сюжету, супроводжує ліричного героя гармонує з його думками й переживаннями: Марія “тривожно дивиться на захід і міцнішає вітер; осінь доживає останні дні, і останні дні залишаються у Вадима;коли ж Вадим хворий лежить на ліжку, за вікном “бреде“ синій листопад.
Синій листопад – це своєрідний символічний лейтмотив новели. Осінь – пора мудрої просвітленості природи перед завмиранням. Золото листопаду робить її величною і, в той же час, по-родинному теплою. Але у М.Хвильового листопад синій і холодний, як перші осінні калюжі. І це не випадково, бо автор уподібнює порі листопаду власне прощання з ілюзіями.
Тому його кольоровий образ – концептуальний, у ньому реалізується філософська думка, виражається концепція життя.
Синій колір у новелі М.Хвильового виконує важливу роль:це кольоро-ритм, тобто синтез світла, кольору і звука як стильової “домінанти української“ прози. Шеллінг у своїй “Філософії мистецтв“ також використовував символізм синього кольору, вважав, що “мовчання – це справжній стан безмятежного моря“. Синій колір у Хвильового – це простір, мрія, вічність, сум за втраченими ідеалами і революційною юністю. І в той же час не можна не відчувати, що він наповнений тривогою, сум’яттям і якимось важким сумом.
Герої поринають у “синій тривожні сни“, “синя ніч“ наповнює їхні душі болючою тишею, а за вікном “плентається“, “посувається“, “бреде“ синій листопад. Усі ці дієслова яскраво і повно передають реальність, у якій живуть головні герої. Вони ще не втратили своїх ілюзій, ще сподіваються розкрити “голубину книгу вічної“ поезії – світової:синьої.
І, можливо, тому в такі хвилини синій листопад "урочисто бреде на схід " ізника. А над станцією мовчать "недосяжні голубі верхів'я ". Верхів'я такі ж недосяжні, як їхні мрії: а листопад зникає у невідомих пісках, як зникли переконання. Але людям важко зрікатися своїх мрій, тому "ниряють над землею замріяні, далекі" душі Марії та Вадима. Вони дивляться на "невідомий, невідгаданий" листопад, слухають солоні вітри, чують, як пахтить синя ніч. Для них це спокій івічність, це простір, який поглинув їх...
Ще одним провідним мотивом новели "Синій листопад" є Мати Божа - Марія.
Пресвята Діва Марія - особлива постать всесвітній історії людства та у свідомості багатьох поколінь. Ім'я це в давньоєврейській мові означає "піднесення ". В українському фольклорі воно єж досить поширене: образ Марії є лейтмотивом багатьох творів української літератури (П. Тичина "Скорбна мати ",І.Драч "Чорнобильська Мадонна ",У.Самчук "Марія ", вірші Е.Маланюка, новели М.Хвильового "Я (Романтика) ", "Арабески ", "Синій листопад ", його роман "Вальдшнепи ").
Iце не дивно, адже Мати Божа - Марія - це один із так званих "вічних" образів - символів, тих образів, які, виникнувши за певних історичних обставин, мають велике значення, зберігають пізнавальну, виховну та естетичну силу. Будь-який символ завжди пов’язаний з таємницею, для розкриття якої" не досить одного прочитаного твору. За кожним символом, особливо традиційним, упродовж віків закріплюються асоціації:
що притаманні слову і разом з ним "переходить"у новий текст. Так,
вживання образу Марії в літературі: та релігійному фольклорі пов’язане з
асоціаціями, що викликає у свідомості читача Мати Божа, біблійні
відомості про яку покладені в основу утворення символу материнського
всепрощення, добра, миру, а подекуди й самої України.
Мати Божа, яка може все простити и зрозуміти, до якої ми
звертаємось у найскладніші хвилини життя: і Жінка - берегиня роду,
мати, яка віддає на війну своїх синів, або молода дівчина, яка ніколи їх не
народить і не зазнає кохання, бо її суджений був убитий в години
лихоліття.
Для мене ж найбільш дорогим іблизьким є образ Марії – звичайної українки. Саме цю Марію ми зустрічаємо в "Синьому листопаді". У цій новелі вона уособлює Любов, Добро та Надію на віднайдення втраченого раю і відновлення душевного спокою.
Та на початку твору ця Марія нагадує Марію із "Скорбної Матері" П. Тичини. Бо обидва твори - це апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції. У криваві дні революційного геноциду обидва письменники звертаються до тієї постаті, яка для всіх людей втілює доброту ізахист. У П. Тичини Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розтинали її сина.
У М.Хвильового "Марія - крапка, вночі: вона надто знітилась...", бо
"На однім стовпі написано:
Підеш направо - загризе вовк.
Підеш наліво - уб'єшся в ярку.
Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї ".
Саме такою була тогочасна дійсність, бо Марія - жінка, яка народилася для того, щоб зустріти своє щастя, віддатися йому сповна, сміятися назустріч виру, дивитися в очі коханому і пестити немовля, має бути "песиком революції", має служити ідеї, в якій вона завжди сумнівалась. А двоє люблячих людей знищують у собі вічний інстинкт: бажання любити і бути любимими, "вони стають ворогами", а ворогам, як відомо, не до кохання.
Не можна не помітити, що Марія сильніша за Вадима, бо те, чого хотіла вона, "зветься: рух у перед, а не назад. Це не романтика", бо вона передбачає, що "загірна комуна ", казкова країна, де панує злагода, достаток, добробут і гармонія, перетвориться на марево, сон, ілюзію, в якій розчаруються навіть такі романтики, як Вадим. Тому впродовж новели з нею відбуваються швидкі метаморфози: з "крапки вночі" і "жаби з геологічної еволюції" вона перетворюється на "струнку, пружисту, гірської породи".
Невипадково "гірської породи", адже гори, як і море, - вічні і недоступні, величні й таємничі, їх не можна підкорити. Таким сильним міг би бути і Вадим, але він захворів... на романтику, в якій пізніше розчарувався, а людина, яка втрачає мрію усього свого життя не може бути щасливою. I те, що Марія сильніша за Вадима, - не вибір, вона змушена бути такою, бо вона - "останній з могікан ", а, коли біля тебе хтось потребує допомоги і розраховує на неї, коли ця допомога останнє, що можна отримати в житті, мимохіть стаєш сильнішим.Марія була з Вадимом до останнього подиху, розділила з ним його мрію. Та це йому не допомогло, і ми це бачимо в останніх рядках новели, які є кульмінаційними:
"Вадим ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати - іне може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові.
Марія голосно и схвильовано сказала: - По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою. Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила... ... Те, що вона промовила, здавила тиша... Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла".
У цих рядках автор використовує такий художній засіб, як умовчання. Тому читач сам може домислити, якими були останні слова, що їх почув Вадим від Марії...
Образи-символи Матері Божої та синього листопаду дають поштовх іншим символам "психофізичного та психологічного характеру (зорових, слухових, дотикових, на означення болю, розпуки, відчаю та інших станів в умовах психофізичної перенапруги)".
Взагалі, уся новела "Синій листопад" може бути блискучою ілюстрацією до символічної манери письма. Мінливість, бурхливість, колоритність, за якими в кінцевому результаті вимальовується цілісна картина - саме так письменник вводить нас у світ подій, у душі головних героїв.
Він знайомить нас з витвором мистецтва, фабула якого стиснута, наче в тугій пружині. Тому важливу роль у творі відіграють образи символи. Вони допомагають нам краще зрозуміти задум письменника, розкрити внутрішній стан героя. Деякі з цих символів супроводжують героїв упродовж усього твору, інші з’являються і зникають наче сполох блискавки. I це додає новелі драматичного ліризму: "Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо". Прочитавши такі рядки, кожен мимохіть відчує чи то душевний біль, чи то жаль, чи то страх. Страх за людину, що втратила душу. А серце переповнюється ненавистю до насилля, усвідомленням глобальної трагедії рідної України та її людей, придушених чорною тоталітарною машиною влади, яка захоплює людину у свої лещата і випалює її душу. До речі, є у М.Хвильового и символ огнища, степового пожару, що палить Вадима.
Та цей символ передає не тільки страждання головного героя, його хворобу. Доля цього вогнища - це доля Вадимових мрій: "Вадим догоряв... Огнище вмирало". Огнище згасає іце символізує поступову втрату надії; втрату віри в комуну, в революцію. I, напевно, десь у глибині душі Вадим це розуміє, бо не можна жити в такому варварському суспільстві, як іне можна побудувати щастя одних на стражданні ісмертінших. Тому "Марія погасила останню головню – і огнище вмерло". А разом з ним вмерли хворобливі ілюзії.
М.Хвильовий вживає свої символи у градації: церква проколола небо, Вадим, як і синій листопад, доживає останні дні, догоряє вогнище, а "в стіну глухо входять цвяхи". Та читач розуміє що насправді ці цвяхи вбивали не в стіну, а у Вадимові мрії; його серце, яке вже спустошене до краю. Тому "це - останні цвяхи: завтра свято". Ця ситуація чимось нагадує пір під час чуми: натовп, маси радіють іприкрашають клуб гірляндами, а за стіною лежить покійник, якого душить "кашель сухий, як степовий пожар", а серце крає розуміння того, що комуна – це лише недосяжна мрія, а революція пішла хибним шляхом. Твір закінчується оптимістично: Марія залишається живою" йде на схід". І хоча "по республіці ... урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви", надія не зникає – вона в серці Марії, й життя Марії – жінки, а не революціонерки продовжується:
"В синій ночі не було видно, як летіли гори. Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч. Марія йшла на схід. Кавказ мовчав у гірській задумі."

Автор: 

Вчитель – методист
Ліцею природничо-наукового навчання
м. Жовті Води
Шутенко О.В.

Отримати сертифікат

Користувацький вхід


загрузка...