Полудневе осіннє сонце нетерпляче заглядало у шкільні вікна. Воно мріяло чимшвидше похизуватися щойно розмальованим краєвидом. І мліло від передчуття дитячого захоплення.
Нарешті закінчився останній урок. Шкільне подвір’я купалося у морі радості. Додому ніхто не спішив.
- Як гарно! – збираючи різнобарвні листочки, тішилася Яринка. – Справжня казка!
- Є справжніша, - сказав Маркіян. – У парку. Я знаю одне таємне місце. Там - чудасія!
- Що-що? – глузували одні.
- Яка?.. – зацікавились інші.
- Сек-рет, - мовив Маркіян і першим вирушив у напрямку парку.
Подивитися на чудасію захотіли лише Володя, Тарас, Назарко та Яринка.
- Тільки швидко. Добре, Маркіяне? Бо я змушена бігти, нестися, летіти, гнати додому. Інакше моя бабуся буде іти, крокувати, прямувати, чимчикувати і шкандибати мене шукати, - сміялася Яринка. – І мені потім влетить...
- Як ти так швидко запам’ятала ці си... си?.. – ніяк не міг згадати Володя.
- Синоніми! – допоміг йому Назарко.
- Просто, - загордилася дівчинка. – Я ж - відмінниця!
І тут втрутився у розмову тимчасово обділений увагою Маркіян:
Діти домчали до товстезного старого дуба. Навколо дерева росли густі кущі.
Потім однокласники ще довго шукали Маркіяна, але, окрім величезного дупла у стовбурі дерева, нічого і нікого не знайшли.
Хлопці були ображені:
А Яринка плакала:
- Мені здається, що він провалився у дупло. Я одним оком підглядала… Я не бачила, щоб він втікав. Він не вилазив з дупла, чуєте?..
- Смішна, - зробив висновок Тарас. – Дупло – не казкове підземелля. І в нього не провалюються. Пішли додому. А завтра в школі з ним поговоримо, - і засмучені друзі по одному, тією ж самою стежиною, почали вибиратися із заростей...
... Маркіян прокинувся від того, що його хтось шарпав за рукав.
- Х-хто ви?.. – запитав хлопець смішних, дуже схожих між собою чоловічків у чудернацькій військовій формі.
- Я – Сторож, - відповів найстарший, з бородою. А це мої родичі: Охоронець, Вартівник, Доглядач і Хранитель. Ми служимо великій княгині Мові. А ти хто?
- Маркіян, - відповів хлопець.
- Не скажемо, що дуже приємно, але вставай і пішли, - суворо мовив Доглядач.
- Куди? – злякався Маркіян.
- До княгині. Вона вирішить, що з тобою робити.
Хлопця привели у великий просторий зал. На золотому троні красувалася сама княгиня – Мова. А за довгим столом з одного боку в ряд сиділи: Слово, Річ, Мовлення, Бесіда, а з другого – Абетка, Азбука та Алфавіт. Маркіян дізнався їх імена з табличок на столі, які були виставлені навпроти кожного. Все так само, як на засіданнях у нашого президента.
- Раді вітати тебе, Маркіяне, у нашому гнізді, у Великому Князівстві Синонімів, де всі жителі-синоніми хоча різні за звучанням, але однакові або близькі за значенням, - почала впевнено Мова, ніби вже сто років знала хлопця. – Що, хочеш додому?
- Хочу, - відповів засмучений Маркіян.
- Ми тобі допоможемо. Всі з моєї князівської родини, близької й далекої, починаючи від Слова, Речі, Мовлення, Бесіди та дорогих надійних міністрів Абетки, Азбуки й Алфавіту. Підтримуватимуть тебе і сприятимуть тобі у боротьбі безмежні добрі сили нашого князівства, - Мова постійно, чомусь, робила наголос на “тобі” і “тебе”. - Але найбільше все-таки залежить від тебе, бо тільки людина здатна своєю мовою згуртувати всі потрібні слова у могутню силу для змагання зі Злим Чаклуном... До того ж, у тебе в кишені є чарівна паличка, яку ти сам собі вистругав... – Маркіян зробив круглі здивовані очі. – Так, не дивуйся, іменем Добра вона має велику силу...
- Що я маю робити? – вихопилось у хлопця.
- Поки що слухати. “Хто поспішить, той людей насмішить”, хіба не знаєш? Тож все за порядком. Злий Чаклун зі своїм великим племенем, багатьма підлабузниками та найманцями захопили в полон цілий рід нашого уславленого Успіху. А без нього, сам розумієш, нема ні Удачі, ні Досягнень, ні Перемог, ні Звершень, ані Тріумфів... Лишень Успіх має універсальний, чарівний ключ від усього, в тому числі й від дверей світу Людей, з якого ти прибув... Розумієш? – княгиня суворо з-під лоба глянула на хлопця.
- Так, - відповів Маркіян. – Треба визволити наших друзів. А як?
- Розумне запитання. Для цього я познайомлю тебе з Верховним Мислителем Задумом, - сказала княгиня, тричі плеснула в долоні і миттю з’явився уже знайомий хлопцеві Охоронець. – Проведи його до Задуму, клич своїх, ні на крок від нього не відходьте і виконуйте, що скаже, - наказала.
Задум сидів у задумі за купою документів у своєму маленькому затишному кабінеті. Про Маркіяна він уже також усе знав.
Через секунду у дверях з’явилися Замисел, План, Передбачення і чарівна дівчина Затія.
Засідали біля трьох годин. Маркіян утомився, але знаку не подав. Нарешті Верховний Мислитель підсумував:
Вранці сама княгиня Мова вийшла побажати Маркіянові з друзями перемоги. Вона сказала:
Щоб з самого початку не привертати уваги Злого Чаклуна, плем’я якого проживало у дрімучому лісі біля кордону з країною Омонімів, було вирішено взяти у похід тільки Міцного, Сильного та Дужого; Допомогу, Порятунка, Поміч і Підтримку; Працю, Роботу, Діло і Труд; Сторожа з родиною; Плана і чарівну Затію, яка сама напросилася в небезпечну подорож.
Маркіян з Планом часто звіряли по карті, чи не відхилились, бува, від заздалегідь спланованого маршруту. Все було нібито добре і як задумано. Тільки, чомусь, дуже часто по дорозі наші герої бачили вовків та змій. Хижаки поводили себе підозріло: дивно лякалися, ніби їх випадково зловили за підгляданням.
- Це перевтілені злі відьми та чаклуни, - переконувала всіх Затія. – Вони щось замислили! Вони скоро підступно нападуть!
- Не хвилюйся, дорогенька, справимось, - втішав її Дужий.
- До тебе навіть ніхто не підступить, - запевняв Охоронець.
- Тим паче, що біля тебе завжди є ми, - не спізнились висловити свою потрібність Поміч та Підтримка.
- Все-таки це шпигуни Злого Чаклуна. Я впевнена. І ви у цьому скоро пересвідчитеся, - і Затія показала пальчиком на змію, яка, замаскувавшись між гілками, наставила на подорожніх свої надчутливі цікаві вуха.
Сильний жбурнув у бік дерева палицю – і змія втекла.
Сонце почало лаштуватися на відпочинок – прямувало додому, на захід. План знову заглянув у карту.
- Через приблизно п’ять хвилин ходьби є гарна галявина, - звернувся він до Маркіяна.
- Там і зупинимось, - сказав хлопець, чим дуже потішив своїх друзів, що потомилися від важкої подорожі.
Моторні Праця, Робота, Діло і Труд за короткий час перетворили поляну у неприступну фортецю, і навіть ляклива Затія сказала, що тепер спокійно вночі спатиме.
Так минув і другий день подорожі, а вранці третього наші герої вступили у дрімучий ліс.
Як громом з неба здійнявся галас, крик, гамір, гам, гук, гул , репет і веремія. Це повибігали з своїх домівок Брехун, Обманник, Брехач, Чистобреха, Скоробреха та маленький Брехунець і один поперед одного почали жалітися, як погано їм живеться у племені Злого Чаклуна, як їх відьми, чарівниці, чаклунки і баби-яги ображають, обдурюють і мають взагалі за ніщо... Найбільше вони козиряли перед Маркіяном, хоча їм і ніхто не казав, що керівником походу є саме хлопець. Галасливі непрохані гості просили взяти їх з собою, бо вони теж хочуть прикластися до визволення Успіху.
- А хто вам сказав, що ми йдемо визволяти Успіха? – запитав Маркіян.
- Як, хто? – дивувалися вони. – Сам Успіх. Попросив: “Зустріньте, нагодуйте, проведіть, допоможіть, і будете мати чарівний ключ від усіх на світі дверей”.
Маркіян мовив, що дуже радий усіх бачити, дуже цінує їх відданість та приймає допомогу. І тому доручає їм найпочеснішу роботу – нести мішки з припасами.
Обличчя добровольців ураз скривилися від незадоволення, а потім засяяли такими “вдячними” усмішками, що хлопця аж сіпнуло від огиди. Він поспішливо відійшов подалі, аби під сердиту руку не наробити дурниць.
Не встигли ще наші велетні Міцний, Сильний та Дужий повантажити мішки з припасами на плечі Брехуна з компанією, як збіглися з усіх боків, мов на пряника, Базіка, Базікало, Талалай, Просторіка, Пустомеля, Пустобрех, Пустодзвін і Свистун та зчинили такий гармидер, таку метушню, що ніхто й не помітив втечі Брехуна, Обманника, Брехача, Чистобрехи й Скоробрехи. Лишень устигли вгледіти, як накивував п’ятами малий Брехунець, бо не вмів ще так швидко бігати.
З новими зайдами наші герої вже не церемонилися. Міцний, Сильний та Дужий попросили їх негайно зникнути, бо інакше буде їм дуже зле. І Базіка, Базікало, Талалай, Просторіка, Пустомеля, Пустобрех, Пустодзвін і Свистун від страху перед такими гігантами покірно щезли.
Почалися густі чагарі, з кожним кроком все важче й важче було продиратися крізь зарості. Раз у раз пролітали, наче птахи, над головами подорожніх відьми і чаклунки, перестрибували, як мавпи, з гілки на гілку злі чарівниці, пролітали у ступах баби-яги. І всі вони дико сміялися та приповідали: “Ходіть-ходіть, ходіть у пастку. Скоро будете у темному підземеллі разом з вашим всесильним Успіхом... А того, - вони тикали своїми закарлюченими пальцями на Маркіяна, - ми гарненько підсмажимо. Ха-ха-ха!.. ”.
Однак наші герої, хоча й бігали мурашки їм поза спинами, мужньо пробиралися до володінь Злого Чаклуна.
Цієї ж миті на наших друзів з усіх боків напали вороги. Їх було тьма-тьмуща, сила-силенна, безліч. Ціла купа бандитів, грабіжників, розбійників, головорізів та розбишак; рій відьом; хмари чаклунів; маса вовків та змій. Наші герої мужньо відбивалися і нападали, але прорватися на територію Чорного Замку не могли.
Але далі Маркіян вже не чув. Він з розгону перестрибнув через розлючену бабу-ягу, що неслася в ступі на нього, розмахуючи мітлою, і опинився перед самими велетенськими дверима Чорного Замку. Двері повільно відчинилися і на порозі з’явився старий, сивий і згорблений, з палицею в руках Злий Чаклун.
Маркіян утікав до зруйнованої кам’яної вежі. Дракон широкими важкими кроками (аж земля трусилася!) гупав за ним, дмухаючи гарячим полум’ям. Світ завмер, чекаючи, що буде далі…
Хлопець з останніх сил добіг до вежі і сховався у руїнах. Було дуже-дуже страшно. Звідусіль збіглися Безнадія, Відчай, Розпач, Безпорадність та Безвихідь і нашіптували: “ти пропав... пропав... пропав... Він тебе розірве... розірве... розірве...”.
Дракон переможно проревів і підніс свою гігантську ногу, щоб розчавити втікача. Від дикого реву хлопцеві замакітрилось у голові. Перед очима замелькали розмиті картини з дитячих казок… Один предмет не давав спокою, з’являвся раз у раз, наче навмисно привертав до себе увагу. Хлопець придивився. Це була…
Маркіян миттю вийняв з кишені чарівну паличку і скерував її у чудовиська. Цівка енергії павутинням оповила тіло Чаклуна. Він почав зменшуватися, наче проколена надувна іграшка. Врешті змалів до комахи. Як не старався сховатися у заростях, став легкою здобиччю павука.
Обдертий та замурзаний Маркіян ледве вибрався з руїн. Його зустріли оплесками Успіх з родиною та усі, хто брав участь у важкому поході. Вони були поранені, пошарпані, втомлені, але щасливі.
- Дякуємо тобі, Маркіяне, - сказав Успіх. – Твоя добра енергія допомогла запрацювати чарівній паличці. Ось ключ – ти його заслужив. Князівство Синонімів завдяки тобі нині знову процвітає.
- Завдяки нам, - поспішив поправити Успіха Маркіян, уважно розглядаючи дивного, прозорого і дуже легенького ключа.
- Ну що, повертаємось до Княгині, в столицю. Мова готує нам урочистий, пишний прийом, - запропонував завжди передбачливий План.
- А … можна… мені… додому? – невпевнено мовив хлопець.
- Твоє бажання для нас – закон, - прорік Успіх. – Вибирай двері.
Тільки тепер Маркіян звернув увагу, що перед ним безліч дверей з різними загадковими написами. На тих, що ближче, хлопець прочитав: «Країна Синонімів – замки, палаци, хороми», «Країна Омонімів – візьми ручку в ручку і матимеш ключ», «Країна Антонімів: вийди – і зайдеш»… А далі побачив і свої, рідні двері: «Країна Людей – магічне дупло».
Підбігла чарівна Затія, поцілувала хлопця і мовила:
-Я за тобою сумуватиму. До зустрічі.
- Бажаємо успіху! – хором вигукнули друзі. - Повертайся – завжди будемо тобі раді!
- Добре, - пообіцяв Маркіян і направив ключа у щілину замка дверей країни Людей.
Маркіян виліз з дупла. Вже смеркало. Не гаючи часу, хлопець щодуху побіг додому, щоб розповісти батькам, які дивні пригоди з ним трапились.
- Ти вирішив мене на ніч казками погодувати! – сварив хлопця тато. – Ти знаєш, як ми спереживалися, поки тебе шукали?
- Та чесно, татку, - лишень повторював Маркіян.
Але ніхто йому не вірив. І в школі теж. Однокласники назвали Маркіяна брехунцем і пообіцяли, що більше нікуди з ним не підуть. Правда, лише Яринка часто перепитувала: «А що - ти казав - писало на дверях країни Антонімів?»
Того дня з теми “Синоніми” Маркіян одержав велику “ДВАНАДЦЯТКУ”.
Надіслано автором для публікації на Методичному порталі