Від партнерів


Зареєструйтесь, щоб мати можливість переглядати усі сторінки та файли, публікувати власні матеріали


З Україною в серці. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса

1

З Україною в серці. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса
Мета: ознайомити учнів з життям і творчим подвигом Василя Стуса, навчити розуміти творчість поета і проблеми епохи, за якої жив митець, виховувати почуття пошани до рідного краю, почуття національної гордості, патріотизму.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Форма уроку: урок-зустріч
Обладнання: портрет Стуса, фотографії, свічка, калина, пісні про Україну
План
1. Формування внутрішнього світу юного Стуса.
2. Освіта. Літературні й наукові уподобання поета.
3. Творча спадщина поета-борця.
4. В.Стус у спогадах сучасників та сина Дмитра Стуса.

Учні заздалегідь об’єднуються у групи і готують випереджувальні завдання:
- «Біографи» - «Декламатори»
- «Критики» - «Син Дмитро» - «Друзі»

Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя
В.Стус

Слово вчителя
Сьогодні ми поговоримо про людину, без якої неможливо уявити вершинні досягнення української літератури 20 століття. Поет від Бога, котрий ввібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства, людина, яка не могла поступитися сумлінням і честю заради шматка хліба і тихого родинного затишку. Він був водночас борцем і патріотом: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обстоювати до загину».
Оце поєднання великого таланту поета і перекладача, людської добропорядності і громадянської саможертовності й возносять Василя Стуса на той постамент народної шани і поклоніння, на який заслуговує сповна хіба що Тарас Шевченко. Його ще за життя визнала літературна Європа. З 90-х років почала визнавати і Батьківщина, до якої з такими труднощами повертається духовна просвітленість і великий творчий набуток одного з найчутливіших, найтонших, найстражденніших ліриків нашого часу.
- Уявно пройдімо сьогодні етапами, доторкнімося серцем до великої людської трагедії і водночас високої вірності вибраному шляху.
Вчитель. Запрошуємо «біографів».

«Біографи». А починалося все в таємничий Святвечір – 6 січня 1938 року в мальовничій Рахнівці на Вінниччині в родині Семена та Їлини Стусів народилася четверта дитина – син Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір’ю поета через все життя, саме революція уможливила шлюб його батьків – дочки заможного селянина та сироти, що прибився до села разом з військом. Недовго батьки жили у цьому селі. Батько завербувався на Донбас, на хімічний завод, а згодом туди, у м. Сталіно переїхала і матір з дітьми. Не часто приїжджав Василь у рідне село, але воно йому запам’яталося назавжди. Воно дало йому той генетичний код, без якого важко уявити характер і поетичне світосприймання Василя Стуса. Саме про це він напише у 1969 році у начерку автобіографії «Двоє слів читачеві»: «Перші уроки поезії мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі – від маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино»
Перші випробування чекали на 6-ти річну дитину після визволення Донецька від фашистів – на міні підірвався 15-річний брат Василя – Іван.

Вчитель. Надамо слово сину Дмитру.

Учень в ролі сина Дмитра.

Я батька пам’ятаю мало. Коли батька заарештували мені було всього 5 років. А далі батько займався моїм вихованням через листи. В одному з них він писав: «Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було
дуже важким. Голодним був, як пес. Усе дитинство було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили».

Вчитель.
А ось спогади про брата сестри Марії.
«Учениця в ролі сестри Марії»
Василь був слухняним сином своїх батьків і славним братом. Була в нього якась витончена вихованість, рівновага, знання.
Доволі рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. Взагалі, за щоб він не брався, все в нього виходило. До навчання, до захоплення Василь ставився серйозно, з почуттям відповідальності і зацікавленості. Він неначе відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі. Найулюбленішим заняттям було читання книг. У 9-10 класах ознайомився із забороненою літературою «розстріляного відродження».

Вчитель. Слово однокурснику В.Стуса З.Кононученку.
«Однокурсник З.Кононученко»
Василь вступав у Донецький педагогічний інститут як медаліст – без екзаменів, на історико-філологічний факультет. Скромний, з учнівським портфелем сідав за першу парту в аудиторію і відкривав якийсь підручник. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку. Гейне читав в оригіналі. Але відповідав тільки українською. А одного разу приніс лист від М. Рильського. Це була відповідь поета на Василеву критичну статтю.
Однокурсники згадують Василя добром і вдячністю.

«Біографи»
В інституті існувала літературна студія, в якій навчався і Іван Дзюба. Саме в ці роки з’являються перші вірші і публікації. Закінчивши інститут з червоним дипломом, Стус кілька років працює вчителем української мови та літератури, через декілька місяців його забирають в армію, де він служив на Південному Уралі.
На Уралі внаслідок нещасного випадку втратив фалангу пальця. Звичайно лейтенантське звання «дембель» не викликало в нього жодних позитивних емоцій.
Після повернення знову вчителює, тепер у м. Горлівці в 23 школі. Пізніше став шахтарем, згодом редактором газети «Соціалістичний Донбас».

«Критик»
У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка у Києві. Тоді ж з’явилися його перші вірші в «Літературній Україні», про які схвально відгукнувся Андрій Малишко. Захоплено працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору». Пробував свої сили в перекладі. От-от здобув би вчений ступінь, а там – посаду, а там і визнання на літературній ниві. І став би «краще жити».
У перші роки молодого поета надзвичайно захоплює абсолютно нове, вишукане товариство. З-поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного, Аллу Горську, Івана Дзюбу.
Це шістдесятники … Саме їм судилося першими сказати про знедолену неньку Україну. Вони перші прийняли на себе удар тогочасного режиму.
«Декламатори».
«Не можу я без посмішки Івана».
«Біографи»
Ці хвилюючі рядки були написані після арешту Світличного. У 1965 році під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Василь Стус, приєднавшись до організованого І.Дзюбою та В.Чорноволом протесту проти арештів в колах шістдесятників, під рев сирен, які глушили спокійні слова І.Дзюби, вигукнув:
- Хто проти тиранії – встаньте!
Зал, долаючи страх, таки здійнявся на ноги. А за кілька днів поета було виключено з аспірантури. У грудні 1965 року, не маючи постійної роботи і київської прописки, В.Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, що стала його музою.
На кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць.
У грудні 1970 року як грім вибухнула жахлива звістка – вбили Аллу Горську, приятельку, яскраву жінку. Те, що говорив Стус на похороні, декотрих налякало. Офіційно вбивць, які сокирами зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова В.Стуса: «Її вбито представниками КДБ». Цього йому не подарували і ще задовго до суду на Стуса було заведено справу.
«Декламатор».
«Ярій, душе, ярій»
У вірші, присвяченому Аллі Горській, поет звертається до душі, аби не ридала, а яріла, тобто виражала гнів, ненависть за жорстоке вбивство «сонця України».
«Біографи»
Репресії не забарилися. Запущена в дію машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом якогось друкованого словника, був добрим приводом для масових обшуків, під час яких сподівалися знайти і підстави для арештів. У Стуса знайшли чотиривірш:
Кубло бандитів, кагебістів,
Злодіїв та ґвалтівників
У стольному засіли місті
Як партія більшовиків
Цей вірш в купі з недоведеним фактом розповіді анекдотів про Леніна потягнули на 5 років тюрми і 3 заслання.
Саме в неволі Стус відчув, що знайшов нову поетичну мову, відчуваючи цінність знайденого за гратами поетичного слова. Стус у 1972 році зробив спробу порозумітися з владою – йому запропонували дати свідчення проти своїх друзів. Він обурився і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню – звідки він вийшов з діагнозом «патологічно чесний».
Стус писав до Президії Верховної ради СРСР в серпні 1976 році: «Я боровся за демократизацію. А це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалося, як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища визначили як особливо злобний наклеп …»

«Біографи»
Відбувши покарання у 1979 році, повернувся в Україну. За кордоном його знають, як визначного митця слова. Виходять збірки творів «Зимові дерева», «Свіча в свічаді». Василя Стуса прийнято до почесних членів РЕН-клубу (Міжнародне об’єднання письменників з більш, ніж 80 країн). А на Батьківщині його знову заарештовують. Цього разу – 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.
«Декламатор»
«На Колимі запахло чебрецем»

Вчитель. Надамо слово академіку Андрію Сахарову
Учень у ролі академіка Андрія Сахарова
Стус – Поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому. Я закликаю колег Стуса – поетів і письменників в усьому світі, моїх колег-учених, Міжнародну амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.
Вчитель. Запрошуємо згадати про поета Василя Овсієнка, колишнього політв’язня, співтабірника В.Стуса.
- Як ви познайомились?
Учень у ролі співтабірника В.Овсієнка
Заходжу у другу секцію, на нарах лежить з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
- Слава Богу … Я вже за тобою скучив.

- Як то, адже ви мене не знаєте?
- Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
Читаючи твори Стуса, я раптом спіткнувся на такому рядку: «Та й знакомиті дати мені проставив хтось …» Що він мав на увазі? У кожного з нас є свої якісь визначальні числа. У нього ж день операції був вибраний - 10 грудня – це День прав людини. Це день його одруження. Та й народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записати 7 числа, записала 6.
Згодом на Уралі Василь питав глибоко віруючого теолога – самоука Семена Покутника:
- А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
- Додаткова ласка Божа, - сказав дід. – Але кому багато дається, з того багато й питається.
« Я оголошую голодовку до кінця», - це були останні слова, які він сказав своїм товаришам, коли його повели у карцер.
Вчитель. А зараз знову поділиться спогадами найрідніша людина – син Дмитро.
Учень у ролі сина Дмитра
Я хочу зачитати ще один лист батька
З листа, написаного у 1984 році
«Мені подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто мають свій норов. Ці люди – нещасливі у житті, зазнають усіляких страждань … У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя … «Мудрість» життя в тому, щоб пристосуватися до умов. Хто не пристосовується – той не «мудрий». Перших чекає поросяче щастя, других – орлина смерть. Обирай, сину, сам, що тобі до вподоби. Сам я зробив для себе вибір».

«Біографи»
Помер В.Стус 4 вересня 1985 року, а через чотири роки був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року прах Стуса перевезено до Києва, поховано на Байковому цвинтарі.

«Біографи»
Творча спадщина Василя Стуса лягла в три основні збірки – «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» та «Палімпсести», жодна з яких не побачила світ за його життя. Але він писав – за колючим дротом та заіржавілими гратами, бо не міг не писати.
Він знав радість кохання, молодості, повносилля. Але не міг заради тих вічних цінностей людського життя пожертвувати найголовнішим – совістю. І тому до останку стояв на своєму:
Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе, як побратим …

Вчитель .
… Він повернувся в Україну в листопаді 1989 року, коли вже випав перший сніг. На плечах побратимів урочисто пливла сумними ярами Байкового кладовища вкрита червоною китайкою труна поета. Було тихо й безмовно, лише гайвороння чорними нотами серед чорного віття голих дерев…
Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя!

Звучить пісня «Боже, великий, єдиний!»

Використана література
1. Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса. – К., 1992.
2. Аврахов Г. Незгасна зоря поезії.// Дивослово. – 2003. - №1. – с.16.
3. Сверстюк Є. Василь Стус. 15 років. Міра присутності. // Дивослово. – 2001. - №1.
4. Чумак Т. Василь Стус: «Або цікаво мука, або нецікаве щастя», Українська мова і література в школі, 14-15 (462-463), 2006.
5. Добриднюк Л. Спогади друзів про Василя Стуса. Українська мова і література в школі, 6 (502), 2007.
6. Яворська Г. Феномен доби. Все для вчителя, квітень, 4, 2007.

З Україною в серці. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса
Мета: ознайомити учнів з життям і творчим подвигом Василя Стуса, навчити розуміти творчість поета і проблеми епохи, за якої жив митець, виховувати почуття пошани до рідного краю, почуття національної гордості, патріотизму.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Форма уроку: урок-зустріч
Обладнання: портрет Стуса, фотографії, свічка, калина, пісні про Україну
План
1. Формування внутрішнього світу юного Стуса.
2. Освіта. Літературні й наукові уподобання поета.
3. Творча спадщина поета-борця.
4. В.Стус у спогадах сучасників та сина Дмитра Стуса.

Учні заздалегідь об’єднуються у групи і готують випереджувальні завдання:
- «Біографи» - «Декламатори»
- «Критики» - «Син Дмитро» - «Друзі»

Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя
В.Стус

Слово вчителя
Сьогодні ми поговоримо про людину, без якої неможливо уявити вершинні досягнення української літератури 20 століття. Поет від Бога, котрий ввібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства, людина, яка не могла поступитися сумлінням і честю заради шматка хліба і тихого родинного затишку. Він був водночас борцем і патріотом: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обстоювати до загину».
Оце поєднання великого таланту поета і перекладача, людської добропорядності і громадянської саможертовності й возносять Василя Стуса на той постамент народної шани і поклоніння, на який заслуговує сповна хіба що Тарас Шевченко. Його ще за життя визнала літературна Європа. З 90-х років почала визнавати і Батьківщина, до якої з такими труднощами повертається духовна просвітленість і великий творчий набуток одного з найчутливіших, найтонших, найстражденніших ліриків нашого часу.
- Уявно пройдімо сьогодні етапами, доторкнімося серцем до великої людської трагедії і водночас високої вірності вибраному шляху.
Вчитель. Запрошуємо «біографів».

«Біографи». А починалося все в таємничий Святвечір – 6 січня 1938 року в мальовничій Рахнівці на Вінниччині в родині Семена та Їлини Стусів народилася четверта дитина – син Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір’ю поета через все життя, саме революція уможливила шлюб його батьків – дочки заможного селянина та сироти, що прибився до села разом з військом. Недовго батьки жили у цьому селі. Батько завербувався на Донбас, на хімічний завод, а згодом туди, у м. Сталіно переїхала і матір з дітьми. Не часто приїжджав Василь у рідне село, але воно йому запам’яталося назавжди. Воно дало йому той генетичний код, без якого важко уявити характер і поетичне світосприймання Василя Стуса. Саме про це він напише у 1969 році у начерку автобіографії «Двоє слів читачеві»: «Перші уроки поезії мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі – від маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино»
Перші випробування чекали на 6-ти річну дитину після визволення Донецька від фашистів – на міні підірвався 15-річний брат Василя – Іван.

Вчитель. Надамо слово сину Дмитру.

Учень в ролі сина Дмитра.

Я батька пам’ятаю мало. Коли батька заарештували мені було всього 5 років. А далі батько займався моїм вихованням через листи. В одному з них він писав: «Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було
дуже важким. Голодним був, як пес. Усе дитинство було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили».

Вчитель.
А ось спогади про брата сестри Марії.
«Учениця в ролі сестри Марії»
Василь був слухняним сином своїх батьків і славним братом. Була в нього якась витончена вихованість, рівновага, знання.
Доволі рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. Взагалі, за щоб він не брався, все в нього виходило. До навчання, до захоплення Василь ставився серйозно, з почуттям відповідальності і зацікавленості. Він неначе відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі. Найулюбленішим заняттям було читання книг. У 9-10 класах ознайомився із забороненою літературою «розстріляного відродження».

Вчитель. Слово однокурснику В.Стуса З.Кононученку.
«Однокурсник З.Кононученко»
Василь вступав у Донецький педагогічний інститут як медаліст – без екзаменів, на історико-філологічний факультет. Скромний, з учнівським портфелем сідав за першу парту в аудиторію і відкривав якийсь підручник. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку. Гейне читав в оригіналі. Але відповідав тільки українською. А одного разу приніс лист від М. Рильського. Це була відповідь поета на Василеву критичну статтю.
Однокурсники згадують Василя добром і вдячністю.

«Біографи»
В інституті існувала літературна студія, в якій навчався і Іван Дзюба. Саме в ці роки з’являються перші вірші і публікації. Закінчивши інститут з червоним дипломом, Стус кілька років працює вчителем української мови та літератури, через декілька місяців його забирають в армію, де він служив на Південному Уралі.
На Уралі внаслідок нещасного випадку втратив фалангу пальця. Звичайно лейтенантське звання «дембель» не викликало в нього жодних позитивних емоцій.
Після повернення знову вчителює, тепер у м. Горлівці в 23 школі. Пізніше став шахтарем, згодом редактором газети «Соціалістичний Донбас».

«Критик»
У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка у Києві. Тоді ж з’явилися його перші вірші в «Літературній Україні», про які схвально відгукнувся Андрій Малишко. Захоплено працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору». Пробував свої сили в перекладі. От-от здобув би вчений ступінь, а там – посаду, а там і визнання на літературній ниві. І став би «краще жити».
У перші роки молодого поета надзвичайно захоплює абсолютно нове, вишукане товариство. З-поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного, Аллу Горську, Івана Дзюбу.
Це шістдесятники … Саме їм судилося першими сказати про знедолену неньку Україну. Вони перші прийняли на себе удар тогочасного режиму.
«Декламатори».
«Не можу я без посмішки Івана».
«Біографи»
Ці хвилюючі рядки були написані після арешту Світличного. У 1965 році під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Василь Стус, приєднавшись до організованого І.Дзюбою та В.Чорноволом протесту проти арештів в колах шістдесятників, під рев сирен, які глушили спокійні слова І.Дзюби, вигукнув:
- Хто проти тиранії – встаньте!
Зал, долаючи страх, таки здійнявся на ноги. А за кілька днів поета було виключено з аспірантури. У грудні 1965 року, не маючи постійної роботи і київської прописки, В.Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, що стала його музою.
На кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць.
У грудні 1970 року як грім вибухнула жахлива звістка – вбили Аллу Горську, приятельку, яскраву жінку. Те, що говорив Стус на похороні, декотрих налякало. Офіційно вбивць, які сокирами зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова В.Стуса: «Її вбито представниками КДБ». Цього йому не подарували і ще задовго до суду на Стуса було заведено справу.
«Декламатор».
«Ярій, душе, ярій»
У вірші, присвяченому Аллі Горській, поет звертається до душі, аби не ридала, а яріла, тобто виражала гнів, ненависть за жорстоке вбивство «сонця України».
«Біографи»
Репресії не забарилися. Запущена в дію машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом якогось друкованого словника, був добрим приводом для масових обшуків, під час яких сподівалися знайти і підстави для арештів. У Стуса знайшли чотиривірш:
Кубло бандитів, кагебістів,
Злодіїв та ґвалтівників
У стольному засіли місті
Як партія більшовиків
Цей вірш в купі з недоведеним фактом розповіді анекдотів про Леніна потягнули на 5 років тюрми і 3 заслання.
Саме в неволі Стус відчув, що знайшов нову поетичну мову, відчуваючи цінність знайденого за гратами поетичного слова. Стус у 1972 році зробив спробу порозумітися з владою – йому запропонували дати свідчення проти своїх друзів. Він обурився і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню – звідки він вийшов з діагнозом «патологічно чесний».
Стус писав до Президії Верховної ради СРСР в серпні 1976 році: «Я боровся за демократизацію. А це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалося, як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища визначили як особливо злобний наклеп …»

«Біографи»
Відбувши покарання у 1979 році, повернувся в Україну. За кордоном його знають, як визначного митця слова. Виходять збірки творів «Зимові дерева», «Свіча в свічаді». Василя Стуса прийнято до почесних членів РЕН-клубу (Міжнародне об’єднання письменників з більш, ніж 80 країн). А на Батьківщині його знову заарештовують. Цього разу – 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.
«Декламатор»
«На Колимі запахло чебрецем»

Вчитель. Надамо слово академіку Андрію Сахарову
Учень у ролі академіка Андрія Сахарова
Стус – Поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому. Я закликаю колег Стуса – поетів і письменників в усьому світі, моїх колег-учених, Міжнародну амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.
Вчитель. Запрошуємо згадати про поета Василя Овсієнка, колишнього політв’язня, співтабірника В.Стуса.
- Як ви познайомились?
Учень у ролі співтабірника В.Овсієнка
Заходжу у другу секцію, на нарах лежить з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
- Слава Богу … Я вже за тобою скучив.

- Як то, адже ви мене не знаєте?
- Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
Читаючи твори Стуса, я раптом спіткнувся на такому рядку: «Та й знакомиті дати мені проставив хтось …» Що він мав на увазі? У кожного з нас є свої якісь визначальні числа. У нього ж день операції був вибраний - 10 грудня – це День прав людини. Це день його одруження. Та й народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записати 7 числа, записала 6.
Згодом на Уралі Василь питав глибоко віруючого теолога – самоука Семена Покутника:
- А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
- Додаткова ласка Божа, - сказав дід. – Але кому багато дається, з того багато й питається.
« Я оголошую голодовку до кінця», - це були останні слова, які він сказав своїм товаришам, коли його повели у карцер.
Вчитель. А зараз знову поділиться спогадами найрідніша людина – син Дмитро.
Учень у ролі сина Дмитра
Я хочу зачитати ще один лист батька
З листа, написаного у 1984 році
«Мені подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто мають свій норов. Ці люди – нещасливі у житті, зазнають усіляких страждань … У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя … «Мудрість» життя в тому, щоб пристосуватися до умов. Хто не пристосовується – той не «мудрий». Перших чекає поросяче щастя, других – орлина смерть. Обирай, сину, сам, що тобі до вподоби. Сам я зробив для себе вибір».

«Біографи»
Помер В.Стус 4 вересня 1985 року, а через чотири роки був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року прах Стуса перевезено до Києва, поховано на Байковому цвинтарі.

«Біографи»
Творча спадщина Василя Стуса лягла в три основні збірки – «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» та «Палімпсести», жодна з яких не побачила світ за його життя. Але він писав – за колючим дротом та заіржавілими гратами, бо не міг не писати.
Він знав радість кохання, молодості, повносилля. Але не міг заради тих вічних цінностей людського життя пожертвувати найголовнішим – совістю. І тому до останку стояв на своєму:
Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе, як побратим …

Вчитель .
… Він повернувся в Україну в листопаді 1989 року, коли вже випав перший сніг. На плечах побратимів урочисто пливла сумними ярами Байкового кладовища вкрита червоною китайкою труна поета. Було тихо й безмовно, лише гайвороння чорними нотами серед чорного віття голих дерев…
Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя!

Звучить пісня «Боже, великий, єдиний!»

Використана література
1. Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса. – К., 1992.
2. Аврахов Г. Незгасна зоря поезії.// Дивослово. – 2003. - №1. – с.16.
3. Сверстюк Є. Василь Стус. 15 років. Міра присутності. // Дивослово. – 2001. - №1.
4. Чумак Т. Василь Стус: «Або цікаво мука, або нецікаве щастя», Українська мова і література в школі, 14-15 (462-463), 2006.
5. Добриднюк Л. Спогади друзів про Василя Стуса. Українська мова і література в школі, 6 (502), 2007.
6. Яворська Г. Феномен доби. Все для вчителя, квітень, 4, 2007.

З Україною в серці. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса
Мета: ознайомити учнів з життям і творчим подвигом Василя Стуса, навчити розуміти творчість поета і проблеми епохи, за якої жив митець, виховувати почуття пошани до рідного краю, почуття національної гордості, патріотизму.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Форма уроку: урок-зустріч
Обладнання: портрет Стуса, фотографії, свічка, калина, пісні про Україну
План
1. Формування внутрішнього світу юного Стуса.
2. Освіта. Літературні й наукові уподобання поета.
3. Творча спадщина поета-борця.
4. В.Стус у спогадах сучасників та сина Дмитра Стуса.

Учні заздалегідь об’єднуються у групи і готують випереджувальні завдання:
- «Біографи» - «Декламатори»
- «Критики» - «Син Дмитро» - «Друзі»

Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя
В.Стус

Слово вчителя
Сьогодні ми поговоримо про людину, без якої неможливо уявити вершинні досягнення української літератури 20 століття. Поет від Бога, котрий ввібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства, людина, яка не могла поступитися сумлінням і честю заради шматка хліба і тихого родинного затишку. Він був водночас борцем і патріотом: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обстоювати до загину».
Оце поєднання великого таланту поета і перекладача, людської добропорядності і громадянської саможертовності й возносять Василя Стуса на той постамент народної шани і поклоніння, на який заслуговує сповна хіба що Тарас Шевченко. Його ще за життя визнала літературна Європа. З 90-х років почала визнавати і Батьківщина, до якої з такими труднощами повертається духовна просвітленість і великий творчий набуток одного з найчутливіших, найтонших, найстражденніших ліриків нашого часу.
- Уявно пройдімо сьогодні етапами, доторкнімося серцем до великої людської трагедії і водночас високої вірності вибраному шляху.
Вчитель. Запрошуємо «біографів».

«Біографи». А починалося все в таємничий Святвечір – 6 січня 1938 року в мальовничій Рахнівці на Вінниччині в родині Семена та Їлини Стусів народилася четверта дитина – син Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір’ю поета через все життя, саме революція уможливила шлюб його батьків – дочки заможного селянина та сироти, що прибився до села разом з військом. Недовго батьки жили у цьому селі. Батько завербувався на Донбас, на хімічний завод, а згодом туди, у м. Сталіно переїхала і матір з дітьми. Не часто приїжджав Василь у рідне село, але воно йому запам’яталося назавжди. Воно дало йому той генетичний код, без якого важко уявити характер і поетичне світосприймання Василя Стуса. Саме про це він напише у 1969 році у начерку автобіографії «Двоє слів читачеві»: «Перші уроки поезії мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі – від маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино»
Перші випробування чекали на 6-ти річну дитину після визволення Донецька від фашистів – на міні підірвався 15-річний брат Василя – Іван.

Вчитель. Надамо слово сину Дмитру.

Учень в ролі сина Дмитра.

Я батька пам’ятаю мало. Коли батька заарештували мені було всього 5 років. А далі батько займався моїм вихованням через листи. В одному з них він писав: «Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було
дуже важким. Голодним був, як пес. Усе дитинство було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили».

Вчитель.
А ось спогади про брата сестри Марії.
«Учениця в ролі сестри Марії»
Василь був слухняним сином своїх батьків і славним братом. Була в нього якась витончена вихованість, рівновага, знання.
Доволі рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. Взагалі, за щоб він не брався, все в нього виходило. До навчання, до захоплення Василь ставився серйозно, з почуттям відповідальності і зацікавленості. Він неначе відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі. Найулюбленішим заняттям було читання книг. У 9-10 класах ознайомився із забороненою літературою «розстріляного відродження».

Вчитель. Слово однокурснику В.Стуса З.Кононученку.
«Однокурсник З.Кононученко»
Василь вступав у Донецький педагогічний інститут як медаліст – без екзаменів, на історико-філологічний факультет. Скромний, з учнівським портфелем сідав за першу парту в аудиторію і відкривав якийсь підручник. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку. Гейне читав в оригіналі. Але відповідав тільки українською. А одного разу приніс лист від М. Рильського. Це була відповідь поета на Василеву критичну статтю.
Однокурсники згадують Василя добром і вдячністю.

«Біографи»
В інституті існувала літературна студія, в якій навчався і Іван Дзюба. Саме в ці роки з’являються перші вірші і публікації. Закінчивши інститут з червоним дипломом, Стус кілька років працює вчителем української мови та літератури, через декілька місяців його забирають в армію, де він служив на Південному Уралі.
На Уралі внаслідок нещасного випадку втратив фалангу пальця. Звичайно лейтенантське звання «дембель» не викликало в нього жодних позитивних емоцій.
Після повернення знову вчителює, тепер у м. Горлівці в 23 школі. Пізніше став шахтарем, згодом редактором газети «Соціалістичний Донбас».

«Критик»
У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка у Києві. Тоді ж з’явилися його перші вірші в «Літературній Україні», про які схвально відгукнувся Андрій Малишко. Захоплено працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору». Пробував свої сили в перекладі. От-от здобув би вчений ступінь, а там – посаду, а там і визнання на літературній ниві. І став би «краще жити».
У перші роки молодого поета надзвичайно захоплює абсолютно нове, вишукане товариство. З-поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного, Аллу Горську, Івана Дзюбу.
Це шістдесятники … Саме їм судилося першими сказати про знедолену неньку Україну. Вони перші прийняли на себе удар тогочасного режиму.
«Декламатори».
«Не можу я без посмішки Івана».
«Біографи»
Ці хвилюючі рядки були написані після арешту Світличного. У 1965 році під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Василь Стус, приєднавшись до організованого І.Дзюбою та В.Чорноволом протесту проти арештів в колах шістдесятників, під рев сирен, які глушили спокійні слова І.Дзюби, вигукнув:
- Хто проти тиранії – встаньте!
Зал, долаючи страх, таки здійнявся на ноги. А за кілька днів поета було виключено з аспірантури. У грудні 1965 року, не маючи постійної роботи і київської прописки, В.Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, що стала його музою.
На кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць.
У грудні 1970 року як грім вибухнула жахлива звістка – вбили Аллу Горську, приятельку, яскраву жінку. Те, що говорив Стус на похороні, декотрих налякало. Офіційно вбивць, які сокирами зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова В.Стуса: «Її вбито представниками КДБ». Цього йому не подарували і ще задовго до суду на Стуса було заведено справу.
«Декламатор».
«Ярій, душе, ярій»
У вірші, присвяченому Аллі Горській, поет звертається до душі, аби не ридала, а яріла, тобто виражала гнів, ненависть за жорстоке вбивство «сонця України».
«Біографи»
Репресії не забарилися. Запущена в дію машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом якогось друкованого словника, був добрим приводом для масових обшуків, під час яких сподівалися знайти і підстави для арештів. У Стуса знайшли чотиривірш:
Кубло бандитів, кагебістів,
Злодіїв та ґвалтівників
У стольному засіли місті
Як партія більшовиків
Цей вірш в купі з недоведеним фактом розповіді анекдотів про Леніна потягнули на 5 років тюрми і 3 заслання.
Саме в неволі Стус відчув, що знайшов нову поетичну мову, відчуваючи цінність знайденого за гратами поетичного слова. Стус у 1972 році зробив спробу порозумітися з владою – йому запропонували дати свідчення проти своїх друзів. Він обурився і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню – звідки він вийшов з діагнозом «патологічно чесний».
Стус писав до Президії Верховної ради СРСР в серпні 1976 році: «Я боровся за демократизацію. А це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалося, як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища визначили як особливо злобний наклеп …»

«Біографи»
Відбувши покарання у 1979 році, повернувся в Україну. За кордоном його знають, як визначного митця слова. Виходять збірки творів «Зимові дерева», «Свіча в свічаді». Василя Стуса прийнято до почесних членів РЕН-клубу (Міжнародне об’єднання письменників з більш, ніж 80 країн). А на Батьківщині його знову заарештовують. Цього разу – 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.
«Декламатор»
«На Колимі запахло чебрецем»

Вчитель. Надамо слово академіку Андрію Сахарову
Учень у ролі академіка Андрія Сахарова
Стус – Поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому. Я закликаю колег Стуса – поетів і письменників в усьому світі, моїх колег-учених, Міжнародну амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.
Вчитель. Запрошуємо згадати про поета Василя Овсієнка, колишнього політв’язня, співтабірника В.Стуса.
- Як ви познайомились?
Учень у ролі співтабірника В.Овсієнка
Заходжу у другу секцію, на нарах лежить з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
- Слава Богу … Я вже за тобою скучив.

- Як то, адже ви мене не знаєте?
- Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
Читаючи твори Стуса, я раптом спіткнувся на такому рядку: «Та й знакомиті дати мені проставив хтось …» Що він мав на увазі? У кожного з нас є свої якісь визначальні числа. У нього ж день операції був вибраний - 10 грудня – це День прав людини. Це день його одруження. Та й народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записати 7 числа, записала 6.
Згодом на Уралі Василь питав глибоко віруючого теолога – самоука Семена Покутника:
- А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
- Додаткова ласка Божа, - сказав дід. – Але кому багато дається, з того багато й питається.
« Я оголошую голодовку до кінця», - це були останні слова, які він сказав своїм товаришам, коли його повели у карцер.
Вчитель. А зараз знову поділиться спогадами найрідніша людина – син Дмитро.
Учень у ролі сина Дмитра
Я хочу зачитати ще один лист батька
З листа, написаного у 1984 році
«Мені подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто мають свій норов. Ці люди – нещасливі у житті, зазнають усіляких страждань … У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя … «Мудрість» життя в тому, щоб пристосуватися до умов. Хто не пристосовується – той не «мудрий». Перших чекає поросяче щастя, других – орлина смерть. Обирай, сину, сам, що тобі до вподоби. Сам я зробив для себе вибір».

«Біографи»
Помер В.Стус 4 вересня 1985 року, а через чотири роки був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року прах Стуса перевезено до Києва, поховано на Байковому цвинтарі.

«Біографи»
Творча спадщина Василя Стуса лягла в три основні збірки – «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» та «Палімпсести», жодна з яких не побачила світ за його життя. Але він писав – за колючим дротом та заіржавілими гратами, бо не міг не писати.
Він знав радість кохання, молодості, повносилля. Але не міг заради тих вічних цінностей людського життя пожертвувати найголовнішим – совістю. І тому до останку стояв на своєму:
Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе, як побратим …

Вчитель .
… Він повернувся в Україну в листопаді 1989 року, коли вже випав перший сніг. На плечах побратимів урочисто пливла сумними ярами Байкового кладовища вкрита червоною китайкою труна поета. Було тихо й безмовно, лише гайвороння чорними нотами серед чорного віття голих дерев…
Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя!

Звучить пісня «Боже, великий, єдиний!»

Використана література
1. Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса. – К., 1992.
2. Аврахов Г. Незгасна зоря поезії.// Дивослово. – 2003. - №1. – с.16.
3. Сверстюк Є. Василь Стус. 15 років. Міра присутності. // Дивослово. – 2001. - №1.
4. Чумак Т. Василь Стус: «Або цікаво мука, або нецікаве щастя», Українська мова і література в школі, 14-15 (462-463), 2006.
5. Добриднюк Л. Спогади друзів про Василя Стуса. Українська мова і література в школі, 6 (502), 2007.
6. Яворська Г. Феномен доби. Все для вчителя, квітень, 4, 2007.

З Україною в серці. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса
Мета: ознайомити учнів з життям і творчим подвигом Василя Стуса, навчити розуміти творчість поета і проблеми епохи, за якої жив митець, виховувати почуття пошани до рідного краю, почуття національної гордості, патріотизму.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу
Форма уроку: урок-зустріч
Обладнання: портрет Стуса, фотографії, свічка, калина, пісні про Україну
План
1. Формування внутрішнього світу юного Стуса.
2. Освіта. Літературні й наукові уподобання поета.
3. Творча спадщина поета-борця.
4. В.Стус у спогадах сучасників та сина Дмитра Стуса.

Учні заздалегідь об’єднуються у групи і готують випереджувальні завдання:
- «Біографи» - «Декламатори»
- «Критики» - «Син Дмитро» - «Друзі»

Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя
В.Стус

Слово вчителя
Сьогодні ми поговоримо про людину, без якої неможливо уявити вершинні досягнення української літератури 20 століття. Поет від Бога, котрий ввібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства, людина, яка не могла поступитися сумлінням і честю заради шматка хліба і тихого родинного затишку. Він був водночас борцем і патріотом: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обстоювати до загину».
Оце поєднання великого таланту поета і перекладача, людської добропорядності і громадянської саможертовності й возносять Василя Стуса на той постамент народної шани і поклоніння, на який заслуговує сповна хіба що Тарас Шевченко. Його ще за життя визнала літературна Європа. З 90-х років почала визнавати і Батьківщина, до якої з такими труднощами повертається духовна просвітленість і великий творчий набуток одного з найчутливіших, найтонших, найстражденніших ліриків нашого часу.
- Уявно пройдімо сьогодні етапами, доторкнімося серцем до великої людської трагедії і водночас високої вірності вибраному шляху.
Вчитель. Запрошуємо «біографів».

«Біографи». А починалося все в таємничий Святвечір – 6 січня 1938 року в мальовничій Рахнівці на Вінниччині в родині Семена та Їлини Стусів народилася четверта дитина – син Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір’ю поета через все життя, саме революція уможливила шлюб його батьків – дочки заможного селянина та сироти, що прибився до села разом з військом. Недовго батьки жили у цьому селі. Батько завербувався на Донбас, на хімічний завод, а згодом туди, у м. Сталіно переїхала і матір з дітьми. Не часто приїжджав Василь у рідне село, але воно йому запам’яталося назавжди. Воно дало йому той генетичний код, без якого важко уявити характер і поетичне світосприймання Василя Стуса. Саме про це він напише у 1969 році у начерку автобіографії «Двоє слів читачеві»: «Перші уроки поезії мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі – від маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино»
Перші випробування чекали на 6-ти річну дитину після визволення Донецька від фашистів – на міні підірвався 15-річний брат Василя – Іван.

Вчитель. Надамо слово сину Дмитру.

Учень в ролі сина Дмитра.

Я батька пам’ятаю мало. Коли батька заарештували мені було всього 5 років. А далі батько займався моїм вихованням через листи. В одному з них він писав: «Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було
дуже важким. Голодним був, як пес. Усе дитинство було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили».

Вчитель.
А ось спогади про брата сестри Марії.
«Учениця в ролі сестри Марії»
Василь був слухняним сином своїх батьків і славним братом. Була в нього якась витончена вихованість, рівновага, знання.
Доволі рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. Взагалі, за щоб він не брався, все в нього виходило. До навчання, до захоплення Василь ставився серйозно, з почуттям відповідальності і зацікавленості. Він неначе відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі. Найулюбленішим заняттям було читання книг. У 9-10 класах ознайомився із забороненою літературою «розстріляного відродження».

Вчитель. Слово однокурснику В.Стуса З.Кононученку.
«Однокурсник З.Кононученко»
Василь вступав у Донецький педагогічний інститут як медаліст – без екзаменів, на історико-філологічний факультет. Скромний, з учнівським портфелем сідав за першу парту в аудиторію і відкривав якийсь підручник. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку. Гейне читав в оригіналі. Але відповідав тільки українською. А одного разу приніс лист від М. Рильського. Це була відповідь поета на Василеву критичну статтю.
Однокурсники згадують Василя добром і вдячністю.

«Біографи»
В інституті існувала літературна студія, в якій навчався і Іван Дзюба. Саме в ці роки з’являються перші вірші і публікації. Закінчивши інститут з червоним дипломом, Стус кілька років працює вчителем української мови та літератури, через декілька місяців його забирають в армію, де він служив на Південному Уралі.
На Уралі внаслідок нещасного випадку втратив фалангу пальця. Звичайно лейтенантське звання «дембель» не викликало в нього жодних позитивних емоцій.
Після повернення знову вчителює, тепер у м. Горлівці в 23 школі. Пізніше став шахтарем, згодом редактором газети «Соціалістичний Донбас».

«Критик»
У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка у Києві. Тоді ж з’явилися його перші вірші в «Літературній Україні», про які схвально відгукнувся Андрій Малишко. Захоплено працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору». Пробував свої сили в перекладі. От-от здобув би вчений ступінь, а там – посаду, а там і визнання на літературній ниві. І став би «краще жити».
У перші роки молодого поета надзвичайно захоплює абсолютно нове, вишукане товариство. З-поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного, Аллу Горську, Івана Дзюбу.
Це шістдесятники … Саме їм судилося першими сказати про знедолену неньку Україну. Вони перші прийняли на себе удар тогочасного режиму.
«Декламатори».
«Не можу я без посмішки Івана».
«Біографи»
Ці хвилюючі рядки були написані після арешту Світличного. У 1965 році під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Василь Стус, приєднавшись до організованого І.Дзюбою та В.Чорноволом протесту проти арештів в колах шістдесятників, під рев сирен, які глушили спокійні слова І.Дзюби, вигукнув:
- Хто проти тиранії – встаньте!
Зал, долаючи страх, таки здійнявся на ноги. А за кілька днів поета було виключено з аспірантури. У грудні 1965 року, не маючи постійної роботи і київської прописки, В.Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, що стала його музою.
На кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць.
У грудні 1970 року як грім вибухнула жахлива звістка – вбили Аллу Горську, приятельку, яскраву жінку. Те, що говорив Стус на похороні, декотрих налякало. Офіційно вбивць, які сокирами зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова В.Стуса: «Її вбито представниками КДБ». Цього йому не подарували і ще задовго до суду на Стуса було заведено справу.
«Декламатор».
«Ярій, душе, ярій»
У вірші, присвяченому Аллі Горській, поет звертається до душі, аби не ридала, а яріла, тобто виражала гнів, ненависть за жорстоке вбивство «сонця України».
«Біографи»
Репресії не забарилися. Запущена в дію машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом якогось друкованого словника, був добрим приводом для масових обшуків, під час яких сподівалися знайти і підстави для арештів. У Стуса знайшли чотиривірш:
Кубло бандитів, кагебістів,
Злодіїв та ґвалтівників
У стольному засіли місті
Як партія більшовиків
Цей вірш в купі з недоведеним фактом розповіді анекдотів про Леніна потягнули на 5 років тюрми і 3 заслання.
Саме в неволі Стус відчув, що знайшов нову поетичну мову, відчуваючи цінність знайденого за гратами поетичного слова. Стус у 1972 році зробив спробу порозумітися з владою – йому запропонували дати свідчення проти своїх друзів. Він обурився і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню – звідки він вийшов з діагнозом «патологічно чесний».
Стус писав до Президії Верховної ради СРСР в серпні 1976 році: «Я боровся за демократизацію. А це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалося, як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища визначили як особливо злобний наклеп …»

«Біографи»
Відбувши покарання у 1979 році, повернувся в Україну. За кордоном його знають, як визначного митця слова. Виходять збірки творів «Зимові дерева», «Свіча в свічаді». Василя Стуса прийнято до почесних членів РЕН-клубу (Міжнародне об’єднання письменників з більш, ніж 80 країн). А на Батьківщині його знову заарештовують. Цього разу – 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.
«Декламатор»
«На Колимі запахло чебрецем»

Вчитель. Надамо слово академіку Андрію Сахарову
Учень у ролі академіка Андрія Сахарова
Стус – Поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому. Я закликаю колег Стуса – поетів і письменників в усьому світі, моїх колег-учених, Міжнародну амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.
Вчитель. Запрошуємо згадати про поета Василя Овсієнка, колишнього політв’язня, співтабірника В.Стуса.
- Як ви познайомились?
Учень у ролі співтабірника В.Овсієнка
Заходжу у другу секцію, на нарах лежить з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
- Слава Богу … Я вже за тобою скучив.

- Як то, адже ви мене не знаєте?
- Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
Читаючи твори Стуса, я раптом спіткнувся на такому рядку: «Та й знакомиті дати мені проставив хтось …» Що він мав на увазі? У кожного з нас є свої якісь визначальні числа. У нього ж день операції був вибраний - 10 грудня – це День прав людини. Це день його одруження. Та й народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записати 7 числа, записала 6.
Згодом на Уралі Василь питав глибоко віруючого теолога – самоука Семена Покутника:
- А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
- Додаткова ласка Божа, - сказав дід. – Але кому багато дається, з того багато й питається.
« Я оголошую голодовку до кінця», - це були останні слова, які він сказав своїм товаришам, коли його повели у карцер.
Вчитель. А зараз знову поділиться спогадами найрідніша людина – син Дмитро.
Учень у ролі сина Дмитра
Я хочу зачитати ще один лист батька
З листа, написаного у 1984 році
«Мені подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто мають свій норов. Ці люди – нещасливі у житті, зазнають усіляких страждань … У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя … «Мудрість» життя в тому, щоб пристосуватися до умов. Хто не пристосовується – той не «мудрий». Перших чекає поросяче щастя, других – орлина смерть. Обирай, сину, сам, що тобі до вподоби. Сам я зробив для себе вибір».

«Біографи»
Помер В.Стус 4 вересня 1985 року, а через чотири роки був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року прах Стуса перевезено до Києва, поховано на Байковому цвинтарі.

«Біографи»
Творча спадщина Василя Стуса лягла в три основні збірки – «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» та «Палімпсести», жодна з яких не побачила світ за його життя. Але він писав – за колючим дротом та заіржавілими гратами, бо не міг не писати.
Він знав радість кохання, молодості, повносилля. Але не міг заради тих вічних цінностей людського життя пожертвувати найголовнішим – совістю. І тому до останку стояв на своєму:
Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе, як побратим …

Вчитель .
… Він повернувся в Україну в листопаді 1989 року, коли вже випав перший сніг. На плечах побратимів урочисто пливла сумними ярами Байкового кладовища вкрита червоною китайкою труна поета. Було тихо й безмовно, лише гайвороння чорними нотами серед чорного віття голих дерев…
Я любив вас усіх,
Та найбільше любив Україну,
Певно то є найтяжча провина моя!

Звучить пісня «Боже, великий, єдиний!»

Використана література
1. Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса. – К., 1992.
2. Аврахов Г. Незгасна зоря поезії.// Дивослово. – 2003. - №1. – с.16.
3. Сверстюк Є. Василь Стус. 15 років. Міра присутності. // Дивослово. – 2001. - №1.
4. Чумак Т. Василь Стус: «Або цікаво мука, або нецікаве щастя», Українська мова і література в школі, 14-15 (462-463), 2006.
5. Добриднюк Л. Спогади друзів про Василя Стуса. Українська мова і література в школі, 6 (502), 2007.
6. Яворська Г. Феномен доби. Все для вчителя, квітень, 4, 2007.

Автор: 

Ольга Миколаївна

Отримати сертифікат

Користувацький вхід